ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Література України. Українська література → Дмитро Николишин – поет, письменник Коломийщини

Дмитро Николишин – поет, письменник Коломийщини

(дипломна робота)

Зміст

Вступ

Дмитро Николишин (1884 - 1951) увійшов у літературне, громадсько-культурне життя України на початку ХХ століття, будучи ще студентом філософського факультету Чернівецького університету. 1903 року дебютував як поет у місцевій газеті \"Буковина\". З часом пробує себе у драматургії, далі починає займатися літературознавчими дослідженнями й перекладами творів світової класики. Згодом уже важко визначити для нього якесь одне поле діяльності. Д.Лукіянович стверджував, що як літератора Д. Николишина характеризує деяка \"універсальність\" та \"брак зосередження на якійсь одній ділянці чи жанрові. Це останнє, – на думку вченого, – пошкодило до деякої міри письменникові, розпорошивши його творчу силу\" [25, 3]. За класичний зразок такої універсальності критик ставить творчість Ю. Федьковича. Професор Д. Лукіянович, безумовно, має рацію, але не забуваймо і те, що жодна жанрово-видова сфера літератури не стала проблемною для Д. Нико-лишина.

Оминаючи слово \"геній\" (не з об\'єктивних причин, а задля дотримання традицій), про Д. Николишина можна сказати коротко або дуже розлого. Коротко, бо життєва стежка митця хоч і не була легкою, та все ж так нагадувала долі багатьох письменників тієї доби. Рамки тісні – психологічна епоха сприяла витворенню саме такої спадної схеми життєвої вдачі людей непересічних: \"жив-творив\", займався просвітництвом, згодом війна, нові пошуки щастя, відвертість, що тягне за собою безглузду невідому смерть...

Д. Николишин залишиться на шпальтах історії української культури як поет і драматург, літературознавець і критик, як перекладач-поліглот, педагог, видавець, редактор, завідувач хором... – урешті, як невгамовний громадський діяч, що брався за всіляку справу на потребу часу.

Він друкував свої твори в пору, коли вже І. Франко \"розгорнув величне багатство своєї могутньої творчості, коли \"Молода Муза\" відспівала і переспівувала пісню; коли дискутувалися питання форми і слова, не тільки змісту, коли поширилися, поглибилися взаємини з Наддніпрянщиною аж так, що М. Грушевський мав змогу перенести до Києва \"Літературно-Науковий Вісник\" і \"Видавничу спілку\", коли українська література була на порозі до світової літератури. У такому суспільстві нелегко триматись письменникові, ще й тоді, коли він пішов за традицією, та не міг зважитися, якій саме ділянці творчості присвятити свій талант[25, 5].

В. Луговий у статті, присвяченій 25-літтю творчої діяльності Д. Нико-лишина, зазначає, що в атмосфері задушливого галицького життя письменник не мав змоги вийти на широкий світ: \"Може, серед інших умов він би дав вдесятеро міцніші, цінніші художні твори, може, зайняв би чільне місце серед інших драматургів...\" І далі: \"Бувають бо люди скромного характеру, що десятками років працюватимуть мовчки, добре чи зле, позбавлені широкої уваги чи критики. А хіба нормально, коли твори одного і того самого автора виходять завше в одному місці, скажемо – в тій же самій Коломиї?\"[24. 13]

У статті \"А до праці ніколи не зраджувався\" критик і літературознавець професор В. Качкан вдало зауважив, що на творчій біографії Д. Николишина \"відбилась чорна епоха нищительства, ота страшна лавиноперемелювальна стихія, що стирала з пам\'яті імена найчесніших, найпорядніших та найталановитіших людей, хто словом чи справою намагався допомогти своєму народові в його національно-духовному воскресінні\" [10, 206].

Д. Николишин не був \"передовим\" письменником, не потрапив у лави модерну, не визначився як авангардист. Припустити важко, що такий невгамовний та спраглий досконалості, такий високоінтелектуальний та всебічно розвинутий діяч знайшов би в собі некоректність не помітити \"революції в літературі\".

На початку 20-х років Д.Николишин був активним членом \"Просвіти\" в Коломиї, заснував там власне видавництво \"Загальна книгозбірня\", де виходили друком його власні твори, а також праці С. Людкевича, М. Роз-дольського, І. Раковського, О. Цісика, друкувалися також твори Ю. Шкру-меляка та П. Франка. Там же вийшли друком чотири збірки поезій Уляни Кравченко.

Педагогічна діяльність у Коломийській гімназії вимагала нових літературознавчих розвідок. Але чомусь це були виключно рецензії на твори класиків української літератури, зрідка – критика письменства кінця ХІХ – початку ХХ століття, і ніде жодної згадки про молодомузівців чи модерністику Наддніпрянщини. Чому? Чи свідомо Д. Николишин оминав авангардистські кола і чому так завбачливо відгороджувався від нових віянь у літературі?!

Він не був \"місцевою зіркою\" на літературному небосхилі Західної України. Власне, людям такого скромного аристократичного характеру рідко вдається стати загальновизнаними за життя. Тому можемо говорити лише про несистематичні публікації-роздуми сучасників про митця. Його естетична оцінка світу твердо прямувала стежками класицизму, хоча в поезії Николишин, можливо, сам того не помічаючи, виявив себе як неокласик. Раціональний, поступальний, подекуди дещо консервативний характер його творів зробив письменника послідовником романтичної школи.

Щодо питання про ступінь дослідженості життя та творчості Д. Нико-лишина. Розлогих фактів про життєву долю цього письменника ми не знайдемо ніде, крім його особистих біографічних записів. Дуже коротко про себе автор розповідає у \"Моїй біографії\" [34] , де найбільше акцентує на післявоєнному періоді свого життя, коли змушений був з родиною поневірятися Львовом у пошуках житла і роботи. Тоді на допомогу прийшла давня знайома і товаришка по літературній ниві Ірина Вільде. Ще більшої цінності даній автобіографії додає те, що в ній Д. Николишин уміщує огляд власної творчості, намагається систематизувати праці так, щоб хоч дотично відкрити градацію творчого процесу. Отож, \"Моя біографія\" складає основу до знання життєвого і творчого шляху Д. Николишина. Написана була у Львові \"у дні Різдва Христового 1949 року\", тому охоплює події лише включно до 1948 р.

Також у \"Моїй біографії\" Д. Николишин розповідає про іншу біографію під назвою \"Дещо про себе\". Зауважує, що то була розлога розповідь, \"злагоджена в еміграції на задоволення відозви Празького Музею з приводу скінченого 60-ліття\"[34, 10]. Подальша доля документа невідома. Можливо, Празький музей залишив за собою право володіти ним, відгородивши від нашого з вами кругозору. У Львові на квартирі по вулиці Льва Толстого, де зараз мешкають онуки письменника, у машинописному варіанті зберігається чималий том записів Д. Николишина про себе. Деталізований та художньо оброблений, він не може бути розповсюдним для широкого кола , бо, на думку родичів, є занадто особистим у деяких моментах. До того ж сам письменник за життя не просував працю по виданнях, що тепер розцінюється як небажання її виходу в світ. Таке судження – суб\'єктивне воно чи ні – та все ж багато чого позбавляє нас у дослідженні життєвої долі митця. І ще один момент: справа в тому, що ця машинописна автобіографія, як і \"Дещо про себе\", була злагоджена в еміграції. Перша здійснена в Гартмансдорфі 1945 року, тобто до часу написання \"Моєї біографії\", а в ній про такий томик нічого не сказано. Отже, можна припустити, що та \"ширша біографія\" для Празького музею – це і є те невидрукуване й недоступне автобіографічне писання.