ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Література України. Українська література → Ремінісценції петраркізму в ліриці в. Сосюри

Ремінісценції петраркізму в ліриці в. Сосюри

Екзистенційний бунт як вихід із депресії 20-х років, породженої невідповідністю між ідеалами революції та їх втілення у життя, ненастанно спалахував у ліриці В.Сосюри крізь \"два магніти:/ Революція і любов\", спростовував ригоризм В.Еллана (Блакитного), з яким, очевидно, ні на мить не припинялася полеміка поета так званої \"робітничої рані\" (\"Серце\"). Єдиним розумним виходом для нього із ситуації соціальних непорозумінь, безглуздих життєвих лабіринтів була любов (\"Світи ж, любов! Тебе я хочу\"), що зазвичай, з погляду поета, правила за останній прихисток споневіреній душі, яка ніколи не зможе прийти до остаточного прояснення, постійно борсатиметься у констатаціях та сумнівах: \"Життя – не дим і не омана./ А, може, ні? А що, як ні?..\" Тема любові виводила поета і його ліричного героя за межі болючої дисгармонії. Очевидно, тут слід шукати секрет \"простоти\" сосюринського образотворення, коли формувалася безпосередня атмосфера втаємничення у глибини інтимного переживання, настільки по-земному \"понадземного\", що не воно не припускало певних роз\'яснень – це мова сердечних алюзій, відмінна від символістських медитацій, ключ до взаєморозуміння закоханих:

Ластівки на сонці, ластівки на сонці,

як твої зіниці в радісних очах...

Зацвіли ромашки десь на горизонті.

й пахнуть поцілунки, як китайський чай.

Низка інтимних поезій зумовлена різними чинниками, як реальними подіями, так й уявленнями про ідеальну любов. У першому випадку йшлося про сердечну лірику, пов\'язану з Констанцією Рудзянською (\"Ой весна!\"), щирі почуття юнака до якої так і лишилися без відповіді, дружиною Вірою Берзіною, якій присвячувався вірш \"Так ніхто не кохав\", де гіпербола повноти людського самоствердження набувала універсального сенсу. Намагаючись осягнути живлющу енергію сердечного буття, В.Сосюра у поемі \"Золотий ведмедик\", також пов\'язаній із Вірою Берзіною, не приховував свого зачудування: \"Яка це сила... Яка це сила...\" Еротичне осяяння (\"а підо мною дві зорі,/ і в їх солодку глибину/ дивлюсь, дивлюсь/ і/ потопаю,/ потопаю...\") спонукало його у мить внутрішнього піднесення ототожнити кохану із вічністю, збагатити свою душу її душею, можливістю долати часопростір, лишаючись самим собою.

В.Сосюра майже повністю збігався із своїм ліричним героєм, таким же пристрасним, охопленим пошуками досконалої жіночої краси, що не могло не позначитися на емоційно наснаженій поезії. Недарма сучасники сприймали його за майстерзінґера, вбачали у ньому \"щось від невідразного Дон-Жуана, що любить і зраджує з однаковою всеобеззброюючою повнотою і швидкістю\" [1, с.174]. Сердечний роман із Вірою Берзіною минув досить швидко (\"Але ти не така, як учора,/ не такий, як учора, і я\"), коли В.Сосюра познайомився із поеткою Оленою Журливою. Але й вона не відповідала його ідеалам, допоки він не зустрівся з актрисою Марією Даниловою, яка справді заполонила його невситиму любовну пристрасть. Треба сказати, що образ Марії, який з\'явився у ранній ліриці В.Сосюри ще перед знайомством із цією актрисою, стосувався швидше збірного поняття ідеальної жінки, засвідчував втілену у ній повноту життя, просвітлення, самодостатність, асоціювався як Богородицею, так і з культом дами, дантівською Беатріче (\"О кучері ясні і очі Беатріче...\"), був спробою реалізувати на теренах української поезії провансальську традицію, а ще більше – досвід петраркізму. Звичайно, було б необачно шукати прямих зв\'язків з артистичним доробком українського автора та двома циклами \"Канцоньєре\" (\"На життя мадонни Лаури\", \"На смерть мадонни Лаури\"), написаними у 1373-1374 рр. Ф.Петраркою. Однак переконливо аргументована великим флорентійцем ідеалізація коханої жінки, відображення душевних переживань як джерела нескінченної насолоди і страждання, життя і смерті, драма внутрішнього світу також спостерігалася у багатьох поезіях В.Сосюри, ліричний герой яких виявився здатним на платонічні почуття, котрі, невимушено перемежовувалися з яскравими еротичними мотивами, жагучою пристрастю, що покривалася уявленням про високу любов. Важливою видавалася синестезія, поєднання стихій вогню і води, неба і землі, що символізували любовне горіння та крижане серце жінки, якому недоступні щирі почуття. Тому переживання розгорталися у напруженні бінарних опозицій страху і надії, пристрасті і суму, дня і ночі тощо. Попри обмеженість тематики, образні кліше на кшталт зорі, сонця, очей, квітів тощо, перед поетом розкривалася перспектива досконалої краси та гармонії. Так чи так, В.Сосюра опосередковано спирався на поважну традицію петраркізму, освоювану від новолатинських поетів (Я.Саннардзаро, М.Моррул та ін.), поглиблену поетами ліонського гуртка, \"Плеяди\", метафізичної школи – до модернізму. Платонічні уявлення про високу любов часто розпадалися під впливом суворої реальності, викликаючи у душі лірика нестримний бунт проти невідповідностей між ідеалом та дійсністю, що переходив у повне заперечення можливості існування світлих почуттів, що було миттєвим спалахом ображеного серця, яке з часом заспокоювалося.

Імпульсивна вдача \"ліричного таланту\" В.Сосюри завжди збагачувалася \"гострим розумом, інтуїцією\", вражаючи \"часом своїм глибоким влучанням у серце явища чи проблеми\" [2, c.151]. Поет не поділяв поширене уявлення про вибір між революцією та коханою, або, як мовилося у поемі \"Залізниця\" (1923), \"Сплелися Боротьба й Кохання,/ і кращий хто, не знаю я\". Подеколи ця проблема обмежувалася \"сакраментальними \"персами\"\" та Перекопом чи непом [3, c.27-28]. Критика була заклопотана виясненням, чому поет не помічає \"ніякої помітної різниці поміж пролетарським та буржуазним коханням\" [4, c.74], а в тонких сердечних переживаннях ліричного героя спромагалася бачити лише \"нудненький трафарет\", тому вважала, що творчість В.Сосюри в\'яне \"в крузі мотивів і настроїв нездорової романтичної і перебільшено згущеної любовної лірики\" з \"домішкою неврастенічної фізіології\" [5, c.161, 162, 163]. Будь-яке вираження справжніх людських почуттів у ліриці проголошувалося проявом \"дрібнобуржуазного\" світогляду та наслідком впливу формалізму й естетства. Заполітизована критика не могла визнати притаманне В.Сосюрі шляхетне чуття та моральне світоуявлення, живлене етногенетичними джерелами. Інакше не шокував би поета виклад В.Рожіцина – професора Комуністичного університету ім. Артема, який з більшовицьким цинізмом твердив: \"Красота – это контрреволюция\" [6, c.221]. Такі формулювання були типовими для марксистського суспільства [7, c.41]. Не схильний до прямої полеміки поет спростовував настанови дипломованого плебсу власною лірикою, протиставляючи їх псевдоцінностям найблагородніше почуття, оголошуване \"буржуазним пережитком\", – любов, надаючи їй універсального світотворчого значення у кожному індивідуальному випадку неповторного людського життя. Елегантний \"розливний ліризм\" [4, c.247] В.Сосюри спростовував поширене уявлення про нього як про егалітарного поета лише \"робітничої рані\", дарма що біографія В.Сосюри була \"пролетарська\". Проте соціальні \"низи\" не означають відсутності в них \"аристократизму духу\", що дається від Бога, а не забезпечується становим привілеєм. Бо звідки б у поета взявся шляхетний смак, чуття прекрасного, як і в Т.Шевченка, І.Франка чи В.Симоненка, які вийшли з надр простолюду і не сприймали рабської психології плебсу, не тотожного з народом.