ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Література України. Українська література → Дитячий сміховий фольклор (на прикладі дитячих анекдотів)

Дитячий сміховий фольклор(на прикладі дитячих анекдотів)

Традиційно фольклористи вважають, що усна культура дитинства переважно сміхова. А психологи ще додають, що почуття гумору проявляється у дитини значно раніше зв\'язного мовлення.

Звичайно наступним кроком дитини в опануванні гумором стає вже жарт словесний. Однак перші словесні жарти з\'являються у мові, скажімо, дошкільнят випадково і більше віддзеркалюють рівень її свідомості, де закони навколишнього дорослого світу ще не осягнені розумом. А тому комічні ситуації у житті дитини виникають як намагання відтворити цей світ таким, яким вона його розуміє у цей час. Варто зауважити, що науковці, котрі займаються проблемами естетичних категорій, навіть виділили дитячий гумор в окрему групу[8, 39]. Так, філософ Тетяна Любимова, робить цікаві висновки. По-перше, дитина, котра вчиться розуміти, пізнавати гумор, жарти, вже починає опановувати світ значень, навчається гнучкості мислення та вмінню швидко робити висновки. А по-друге, у дитячих жартах негативні стосунки зводяться до мінімуму. Дослідниця переконана, що діти не сміються над ким-небудь, вони, навіть не сміються над собою. Дитячий сміх – це результат чудового, веселого настрою дитини, який іде в парі з будь-якою грою.

Безперечно, дотепності, сміху та спорідненим до них явищ присвячено чимало робіт, а деякі з них належать найвидатнішим дослідникам – Аристотелю, Бергсону, Фройду та іншим. У першу чергу науковців цікавили такі аспекти дотепності: структура способів, за допомогою яких провокується сміх, та його вплив на індивідуума. Автори філософських та філологічних коментарів намагалися зрозуміти, чому люди сміються, за яких умов сміх взагалі виникає. Наприклад, фольклорист та літературознавець Є. М. Мелетинський, аналізуючи такі сміхові жанри, як анекдот та казка, відзначив, що комічний ефект добувається „із парадоксальної невідповідності між нормою та тим, що зображується\"[9, 74]. А В. Я. Пропп, видатний дослідник російського фольклору, виділив як одну з умов виникнення комізму та сміху наявність у того, хто сміється „деякого уявлення про правильне\"[13]. Французький філософ А. Бергсон, автор ідеї „філософії життя\", також висловив яскраві думки про природу сміху. Він переконаний, що комічний ефект полягає у несподіваному ході думки. Схожої позиції притримується й сучасна дослідниця категорій комічного Т. Любимова: „Сміх – це миттєва зміна режиму усієї свідомості\"[8, 41]. А Т. Б. Щепанська зводить безсвідоме начало комічних образів і сюжетів до „конфлікту фантазії з прозою розуму\"[17, 163]. Її колега, котрий також вивчає природу сміху, Л. В. Карасьов звертає увагу на парадоксальну невідповідність між безперечним позитивним характером сміху та злом, яке приховується у предметі, що викликає сміх[5]. А К. Фролова, яка запропонувала аналіз усної народної творчості в контексті естетичних категорій, вважає, що комічне виникає від порушення гармонії у бік парадоксальної імплікації. І це порушення викликає не співчуття, а сміх від невідповідності мотиву дії й її результату[11, 2]. А смішне, веселе, комічне – одна з рис усної творчості, зокрема дитячої.

Питання про гумор та дотепність, як види комічного, у фольклорних творах, які побутують серед дітей й ними створюються, одне з актуальних питань фольклорної науки сьогодення. А визначення специфічного характеру сміху, скажімо, в такому дитячому гумористичному жанрі як анекдот, його функції й естетичного значення – в українській фольклористиці малодосліджене. До речі, так звані „серйозні\" жанри дитячого фольклору (наприклад, „страшні\" історії) у порівнянні зі „сміховим світом\" дітей складають відносно невелику частину творчості. Серед усних жанрів першість за розповсюдженістю тримають анекдоти. Їх знають та переказують практично усі діти.

У „Словарі української мови\", який упорядкував Борис Грінченко, без тлумачення значення знаходимо лише синоніми слова „анекдот\" – народні „побрехенька\" та „побасенка\"[14, 206]. „Словник літературознавчих термінів\" говорить: „Анекдот (гр. anekdotos – неопублікований) – жанр фольклору: коротка жартівлива розповідь про якийсь цікавий життєвий випадок чи ситуацію з несподіваним і дотепним закінченням\"[6, 25]. А ось „Новий тлумачний словник української мови\" додає, що анекдот – це кумедний випадок, подія, або жартівливе оповідання про яку-небудь смішу подію – і здебільшого він вигаданий[12, 32].

Цитовані дефініції дають змогу прослідкувати, як змінювалося у науці ставлення до цього фольклорного жанру. Адже ще до недавнього часу загалом анекдот був жанром потаємним. Ці твори передавалися з уст в уста, інколи навіть під страхом покарання. Анекдоти створювали певний історичний зріз різних епох. Тепер короткі жартівливі розповіді можна зустріти кругом: у засобах масової інформації, в окремих виданнях.

До початку 90-х років недостатньо вивченою залишалася й таке особливе явище, як дитячий анекдот. У шкільному середовищі і, навіть серед дошкільнят, - це один з улюблених жанрів. Дитячі анекдоти вже отримують офіційну „прописку\" на сторінках журналів, у різних збірниках, на телебаченні, в Інтернеті. Поруч із специфічними „дитячими\" сюжетами про Чебурашку й крокодила Гену, Вовочку, про Вовка та Зайця й інших казково-літературних персонажів, вони активно „всмоктують\" у себе „дорослі\" сюжети й образи, наприклад, про „нових росіян та українців\". І, мабуть, чи не раніше, ніж дорослі, діти почали розповідати анекдоти про героїв офіційної масової культури: Чапаєва, Брежнєва... Фольклор допомагав протистояти масованій психічній атаці офіційної культури суспільства, котра починалася з дитячих ясел і не закінчувалася армією. Як переконують дослідники, саме дитячий анекдот дає уявлення про дитячу мовну субкультуру, дозволяє глибше зрозуміти інтереси дитини, його проблеми і, нарешті, особливості гумору[15, 78]. Сміх у житті дитини займає дуже важливе місце. Він, як і трагічне, – спосіб пізнання світу, через сміх, як і через страх, діти адаптуються у житті.

Питання класифікації дитячих анекдотів недостатньо вивчене. Бо коло творів, охоплюваних цим поняттям, доволі широке і за тематикою, і за образною системою, і за часом виникнення.

Так, дослідник російського сучасного анекдоту І. І. Богданов, розробивши загальну класифікацію усієї палітри анекдотів, включив дитячий разом із анекдотами про сімейні стосунки, про „любовні трикутники\" до першого класу і назвав його побутовим[1, 46]. Дитячий анекдот у розумінні автора це - смішні висловлювання маленьких дітей та діалоги між батьками і дітьми, між учителями та школярами. Автор градації виділив за тематичною ознакою, яку, до речі, вважають найпростішою, всього 11 груп, з яких побутовий, на його думку, найдавніший за походженням.