ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Загрузка...

Головна Література України. Українська література → Рефлексії урбаністичного способу буття в книзі Анатолія Дімарова Боги на продаж

Рефлексії урбаністичного способу буття в книзі Анатолія Дімарова Боги на продаж

Інтенсивність процесу зростання і розвитку міст позначилася на розвитку світоглядних та психологічних орієнтацій як суспільства загалом, так і людини зокрема. Зростання міського населення, зосередження в містах різноманітних видів виробництва та діяльності людини сприяють загостренню як соціальних протиріч, так і втраті загальнолюдських ціннісних орієнтацій особистості. Різноманітність тенденцій глобальної урбанізації, які можна ідентифікувати і в Україні, спонукають письменників до відтворення різноманітних проблем, пов\'язаних з бурхливими урбаністичними процесами, а також до осмислення і з\'ясування сутності сучасного рівня урбанізації. Відомий літературознавець В.Агєєва зазначає, що „з початком ХХ століття акценти все очевидніше зміщуються на урбаністичну тематику, а зображення міського простору потребувало і нової точки зору, точки розташування оповідача, і нових засобів для передачі вражень та спостережень\"[1,97]. Характерні ознаки впливу урбаністичного способу буття на людину яскраво відтворені Анатолієм Дімаровим у книзі „Боги на продаж: Міські історії\". Автор прагне, щоб читачі його повісті „сприймали як житейські історії, як щось невигадане, кимось переказане – десь у під\'їзді, у дворі чи в міжміському автобусі\"[5,117].

Мета даної статті – висвітлення суперечностей впливу урбаністичного способу життя на людину, її залежність від соціуму, адже в місті забезпечення потреб людини пов\'язане із штучно створеним міським середовищем. Штучність середовища та засобів досягнення потреб людини виступає однією із головних ознак урбаністичного способу буття.

Літературний матеріал досліджується нами у різних напрямах і аспектах, з урахуванням робіт В.Агєєвої, Ю.Бондаренка, Ю.Безхутрого, М.Слабошпицького, Г.Штоня та інших, у яких розглядається причини втрати моральних цінностей людини в міському соціумі. Відомий дослідник сучасного літературного процесу Г.Штонь у статті „Анатолій Дімаров\" зазначає, що „феномен дімарівського стилю має дві виразні ознаки: глибоко народний психоколорит і пов\'язану з ним оповідність вираження через слово і в слові. Недарма найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали узаконені ним у прозі „історії\" – сільські, містечкові, міські, - себто художні структури, де авторство розчиняється в матеріалі\"[6,13].

Наукова новизна розвідки полягає у зверненні до проблеми багатоаспектного впливу урбаністичного способу буття на людину, її моральні та духовні цінності, а також на дії та вчинки у книзі А.Дімарова „Боги на продаж: Міські історії\".

Письменник зосереджує увагу не лише на внутрішніх чинниках формування і розвитку світоглядних засад людини, які впливають на ціннісні орієнтації, на її дії та вчинки, основну увагу у своєму творі він зосереджує на урбаністичному способі життя, який вплив воно має на духовність та моральність людини – на ті якості, які роблять людину людиною. З огляду на це досить яскравою є повість „Квартира\", де читача одразу насторожує двоїстість початку твору, бо за радісною подією отримання квартири приховується якась невизначеність чи то у байдужому ставленні головного героя до батьків та дідуся, завдяки якому й отримали молодята трикімнатну квартиру у місті, чи у надто відвертому меркантилізмі, який виявляється у всьому, а особливо під час придбання подарунку друзям на новосілля, який врешті-решт придбали „в комісійному бра – за двадцять карбованців, в магазині це бра коштувало значно дорожче, але це чи то мало якийсь малопомітний дефект...\"[3,9]. Письменник зазначає, що все почалося саме з цього новосілля, де молоде подружжя найбільше вразив новий паркет, який став межею їх життя „до\" і „після\". Як слушно зауважує М.Слабошпицький, „у „Квартирі\" Дімаров навіть не дає імен своїм персонажам – Він і Вона – дві соціологічні формули. Імена тут просто не мають значення\"[5,120]. Письменник порушує глобальну проблему урбанізованого способу буття – „як живе людина, у якому оточенні?\" тощо. У цьому випадку йдеться про взаємодію між різними групами людей у тісному зв\'язку із способом життя, соціумом – тобто виникає певна метасистема, яка певною мірою впливає на діяльність і поведінку людини.

Головний герой повісті стає заручником власної квартири, дружина, яку він вважає „найкращою у світі\", не витримує напівголодного існування та служіння квартирі, змушена поїхати до батьків, щоб народити доньку. Для героя все відходить на інший план: смерть дідуся проходить непомітно, адже треба впорядковувати щойно отриману квартиру, мати померла „тоді, коли вони клали паркет\", самотність і страждання батька не викликають ні співчуття, ні простого людяного ставлення, адже існує лише вона, квартира.

Новий період „служіння квартирі\" у молодят починається з жорстокої економії і напівголодного існування, дружина намагається протестувати, але чоловік свій вибір зробив, і на „читачевих очах відбувається прискорений процес його деградації, розпад совісті\"[5, 121].

На перший план виступає категорія потреб, яка висвітлює сутність людини, її характер. У цьому випадку потреби головного героя руйнують його особистість, моральність, призводять до тотальної самітності, бо „які там подруги! Друзів вони давно повтрачали: просто знайомі по службі\"[3,23]. Пославши паркет, господар змінює шпалери, а, побачивши у знайомого чорну ванну та унітаз, прагне за будь-яку ціну поставити їх у своїй квартирі.

Сім\'я перестає існувати, просто живуть „двоє чужих людей у спільній трикімнатній квартирі\", а повідомлення дружини про свою вагітність не об\'єднало подружжя, а навпаки лягло нездоланною прірвою між ними. Героїня замислюється над своїм життям у місті, вона задає собі питання: „Що вона в тому місті забула?\"[3,26]. Повагавшись, вона їде до батьків на село народити дитину. Звістка про народження доньки не порадувала героя, навпаки „вона просто-напросто перестала існувати для нього\"[3,33]. Повідомлення дружини про розлучення та поділ квартири штовхає героя на найстрашніше: прагнення вбити дружину і немовля, йому здається, що „вся квартира, до предмета останнього, весь час нашіптувала: „Ти її вб\'єш. Мусиш убити!\" „Ти її вб\'єш!\" – шипів газ на кухні. „Ти її вб\'єш!\" – клекотіла з-під кранів вода. „Мусиш убити!\" – вимагав унітаз. І він не міг не прислуховуватися до того шепоту: вбирав його в себе, ним тільки жив\"[3,38].

Герой цілеспрямовано вибирає знаряддя вбивства, місце, де він сховає вбитих, розраховував усе до останнього кроку, і нічого не ворухнулося в його душі, інших думок, почуттів не було. Фінал повісті вражає своєю трагічністю – дружина і донька гинуть в авіакатастрофі, формально героя судити не можна, і „він торжествує, бо переміг – зумів одгородитися своєю квартирою від усього світу і втішається відчуттям, що існує „сам, один, за сотні, тисячі парсеків од усього людства. Разом із квартирою, яка єдина його не осудить, з якою він давно вже став одним цілим, злившись душею і тілом. Для якої не пожаліє нічого. І через усе переступить...\" [3, 21]. Йому начхати на весь білий світ і на те, що цей світ про нього думає. Бридко й моторошно це читати, але саме такі відчуття читача і прагнув пробудити автор\"[5,121].