ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Загрузка...

Головна Література України. Українська література → Випробування фортуни. постаті античних можновладців в інтерпретації архієпископа Іоана Максимовича

Випробування фортуни. постаті античних можновладців в інтерпретації архієпископа Іоана Максимовича

Однією з визначних рис бароко є переосмислення античної спадщини, яка, за висловом Л.Софронової, виявилася \"благодатним матеріалом для багатьох художників\" [12, 5]. Зокрема, в українській бароковій літературі до античної міфології, літератури, історії та філософії часто зверталися такі письменники, як Касіян Сакович, Лазар Баранович, Димитрій Туптало, Стефан Яворський, Іван Величковський, Симеон Полоцький, Семен Дівович, Григорій Сковорода. За спостереженням Л.Ушкалова, твори митців стародавніх греції та Риму \"стають своєрідними первісними продукуючими моделями для текстів українських письменників\" [15, 15], а образи і сюжети переосмислюються у християнському ключі. До цього спонукали і тогочасні курси поетики, які рясно цитували античних авторів, вказували на їхні твори як на зразки для наслідування, а також включали розділ про поганську міфологію. Античні персонажі виступають алегоричним втіленням популярних мотивів varietas/vanitas, швидкоплинності та марності людського життя. Відбувається актуалізація гораціанської ідеї \"золотої мірноти\" як засобу відновлення гармонії між зовнішнім і внутрішнім світом людини, яка є іграшкою в руках зрадливої й мінливої Фортуни. Загалом, за визначенням Д.Чижевського, антична література \"стає звичайним, щоденним читанням\" [16, 466].

сюжети з давньогрецької міфології та історії знайшли своєрідне відображення у віршах з епіко-ліричного циклу \"Алфавит собранный, риѳмами сложенный...\" видатного письменника і церковного діяча кінця ХVІІ – початку ХVІІІ ст. архієпископа Іоана Максимовича. Літературознавці О.Зосімова [4], В.Шевчук [17] принагідно згадують про це у своїх розвідках, не зупиняючись докладно на своєрідності переосмислення письменником античності. мета нашого дослідження – з\'ясувати особливості інтерпретації Іоаном Максимовичем сюжетів про царів Мідаса і Креза та тирана Полікрата, спираючись на твори античних авторів (\"Історія\" Геродота, \"Метаморфози\" Публія Овідія Назона).

У вірші під назвою \"Тайна\" архієпископ Іоан Максимович подає власне трактування історії про віслюкові вуха фрігійського царя Мідаса. Зважаючи на те, що святитель навчався і певний час викладав у Києво-Могилянській академії (за різними припущеннями, поетику та риторику чи курс латини), вважаємо цілком можливим, що джерелом \"Тайни\" послужили безпосередньо \"Метаморфози\" Овідія (ХІ, 90 – 194) [10]. Тим паче, що твір давньоримського поета став для авторів київських поетик ХVІІ – ХVІІІ ст., як зазначає М.Трофимук, \"зразком поетичної майстерності, а також джерелом відомостей міфологічного характеру і своєрідною енциклопедією тих країн та явищ, з якими вони не могли познайомитися безпосередньо\" [13, 14-15]. На початку ХVІІІ ст. було також здійснено прозовий переклад восьми книг \"Метаморфоз\" Овідія. Одним з вірогідних перекладачів античного твору Т.Пачовський називає Димитрія Туптала [див.: 8, 71], який разом з Іоаном Максимовичем належав до Чернігівського літературно-філософського кола. Про обізнаність останнього з художньою спадщиною Овідія свідчить і той факт, що у книзі \"Θеатрон\" ним перекладено численні фрагменти з творів античного поета.

Із \"Метаморфоз\" Овідія дізнаємося про нещастя царя Фрігії: він отримав вуха віслюка як покарання за те, що не визнав перемогу Аполлона у його змаганні в музиці з Паном. Архієпископ Іоан Максимович не зосереджується на поясненні причини виникнення \"тайни\" царя, але звертає увагу читача на епізод, у якому йдеться про викриття таємниці Мідаса балакучим цирульником:

Ископавши ямицу, тихо рєчє зємли,

Царъ имать ослѣ уши, ты зємлє сє внємли! [7, 104 зв.]

Із зерня цих слів виросла рослина. Проте в Іоана Максимовича це не овідієвий тремтливий говіркий очерет (\"таємницю, закопану в землю, // Хай лиш подме вітерець, шелесткі розголошують стебла\" [10, 193-194]), а \"биліє, // Высокоє до зѣла над прочихъ вєліє, // На коєждомъ листу бѣ слово написанно, // Царъ имать ослѣ уши, всѣмъ бы сє явствєнно\" [7,105].

образ билія, трави є однією з розповсюджених метафор в давньоукраїнській літературі. За спостереженням В.Адріанової-Перетц, цей символ означає в нашому письменстві \"думки безглузді, злі\" [1, 68]. У творі Іоана Максимовича, на наш погляд, суть цього метафоричного образу дещо змінюється: биліє, проросле зі слова – це втілення у реальність наслідків негідного вчинку. додане ж письменником \"слово написанно\" підкреслює нетлінність слова, що порушило завісу таємниці.

Іоан Максимович заперечує доцільність традиції, встановленої нібито у східних країнах:

Ископавши ямищу совѣти творяху,

Словєса рєчєнныи в зємли загрєбаху [7, 104 зв.].

Автор акцентує увагу на помилковості твердження, що земля може сховати все таємне, не призначене для розповсюдження, закликаючи читача: \"Да нє явлєнно будєтъ в тайнѣ рєчєніє...\" [7, 104 зв.]. Зауважимо, що образ землі як берегині моральних законів був популярним в українському фольклорі та літературі Середньовіччя. Мати-земля, як стверджує Ю.Пелешенко, часто виступає \"грізним суддею стосовно грішника\" [9, 129]. Гадаємо, у творі Іоана Максимовича цей образ виконує дещо подібну функцію: земля не приймає на себе людський гріх – гріх словом – і випускає його на поверхню у вигляді \"билія\".

Святитель Іоан наголошує на тому, що людина, причетна до певних знань, особливо чужих таємниць, несе відповідальність за їхнє збереження і, відповідно, за долю інших людей:

Тайну Царску хранити правєдно и должно <...>

В сєрдцу яко во гробѣ вєсма сохранѣтє [7, 105].

Моральна вада цирульника (схильність до балакучості) спричинює привернення уваги всього світу до фізичної вади царя Мідаса, тим самим позбавляючи його прихильності Фортуни, руйнуючи людську долю. Отже, Іоан Максимович реалізує у вірші дидактичну настанову: кожна людина несе відповідальність за долю інших і має суворо дотримуватися цього правила.

Під літерою \"Щ\" святитель подає історію про князя Полікарпа. Прототипом цього персонажа є самоський тиран Полікрат, про життя якого оповідає Геродот у своїй \"Історії\" (Книга ІІІ. \"Талія\", розд. 39 – 46, 120 – 128) [2]. поряд із художньою спадщиною Гомера, Еврипіда, Вергілія, Овідія, Горація та інших античних митців твір давньогрецького історика теж пропонувався як взірець для наслідування авторами київських поетик. Певно, популярністю історичні книги Геродота користувалися ще й тому, що в них домінував мотив марності й несталості людського життя. Гадаємо, що й архієпископ Іоан Максимович звернувся до історії про полікратів перстень теж задля увиразнення незаперечності істини про те, що щастя є явищем минущим у житті людини: