ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Українознавство. Україністика → Переписи населення як джерело етнолінґвістичного дослідження території України

Реферат на тему:

Переписи населення як джерело етнолінґвістичного дослідження території України

Етнолінґвістичний напрям в етнічній географії є одним з традиційних і найплідніших на наукові досягнення. Адже мову, поряд із етнічною самосвідомістю, науковці зачислюють до найважливіших критеріїв етнічності людини. В Україні етнолінґвістична проблематика також не втрачає актуальності, оскільки у державі є низка мовних проблем загальнодержавного рівня, зокрема проблема мовної русифікації українців, яку за 13 років незалежності подолати не вдалося. Вирішенню мовних проблем України сприятиме дослідження мовної структури населення держави на підставі достовірних джерел наукової інформації.

В етнічній географії одним із головних джерел інформації є науково організовані переписи населення, програми проведення яких зазвичай охоплюють питання про мову жителів країни. Та оскільки територія України в минулому належала до складу різних держав, то переписи населення окремих реґіонів відбувалися у різні періоди та за різними програмами й методиками. Так само й формулювання питання про мову мало суттєві відмінності, що впливало на результати переписів. Тому існує проблема узагальнення та узгодження переписних джерел етнолінґвістичного дослідження території України.

Статистичні джерела етнолінґвістичного дослідження території України можна дослідити на підставі таких матеріалів. По-перше, це офіційні нормативні акти, які розробляють та затверджують центральні органи державної влади, відповідальні за організацію та проведення переписів. Цими нормативними актами визначено методики проведення та програми переписів, формулювання питань, передбачених програмами, та пояснення до тих питань, з відповідями на які у населення можуть виникнути труднощі. Перші нормативні акти щодо організації та проведення перепису видають ще за декілька років до офіційної дати його проведення. Наприклад, перед проведенням першого Всеукраїнського перепису населення (грудень 2001 р.), у грудні 1999 р. наказом Державного комітету статистики України було затверджено його програму, а в лютому 2001 р. – інструкцію щодо проведення та заповнення переписної документації [11, 12].

Друга група джерел – це статистичні довідники, які видають за підсумками проведення переписів населення. Зазвичай ці довідники групують за певною тематикою. Відомості про мовну структуру населення найчастіше наводять разом з матеріалами про національність. Повнота оприлюднення етнолінґвістичних матеріалів переписів населення, зокрема, їхній територіальний розріз, визначені програмами публікації матеріалів переписів, які щодо різних років мають суттєві відмінності. Крім власне статистичної інформації, у статистичних довідниках часто наводять коментарі до тих чи інших показників. У коментарях відображають найважливіші тенденції щодо зміни показників за міжпереписний період, зазначають виявлені під час проведення перепису мінімуми та максимуми показника, труднощі, що виникли в опитуванні населення тощо.

Третя група джерел – це наукові публікації з питань теорії та історії організації переписів населення, а також бібліографічні довідники про статистичні публікації за підсумками переписів. Особлива важливість джерел цього типу полягає в тому, що у них порівнюють програми переписів та формулювання питань. Завдяки цьому можливе науково коректне зіставлення матеріалів переписів різних років. Адже дуже часто науковці, порівнюючи результати переписів населення різних років, роблять хибні висновки, оскільки не враховують таких статистичних нюансів, як зміна категорії населення, для якої розроблено той чи інший показник, зміна у формулюванні питання тощо. Є доволі значна за обсягом література, у якій досліджено історію, теорію та методологію проведення переписів населення території України – австрійських, польських, російських, радянських [2, 6, 10, 15, 17].

Наведені вище три групи джерел стали основою написання статті. У них з різним ступенем деталізації проаналізовано мовні показники, їхній зв\'язок з іншими статистичними демографічними показниками, публікацію підсумків переписів населення тощо. Однак зазначені вище джерела здебільшого присвячені окремим переписам чи історичним періодам. Цілісного дослідження переписних джерел етнолінґвістичного дослідження території України немає. Одна з небагатьох спроб порівняльного дослідження статистичних джерел етнолінґвістичного дослідження зроблена в колективній монографії російських соціологів \"Этносоциология: цели, методы и некоторые результаты исследования\", яка з\'явилася у першій половині 80-х років [1. С. 27–47]. У ній доволі детально схарактеризовано показники етнічності (національність, мова) російського (1897) та радянських переписів населення. Та оскільки книгу писали за матеріалами переписів Росії та СРСР, то в ній немає інформації про мовні показники в переписах населення, які проводили на заході України, на території, яка до 1939 р. не належала до складу СРСР.

Ми мали на меті дослідити наявність та обсяг переписних джерел етно-лінґвістичного дослідження території України, зокрема проаналізувати формулювання мовних питань у переписах населення території України, територіальний масштаб розробки матеріалів про мову населення та ступінь їхнього оприлюднення, поєднання етнолінґвістичної інформації з іншими статистичними показниками.

Програми переписів населення найчастіше охоплюють такі показники мовної структури населення: рідна мова; розмовна мова, мова грамотності. Крім того, складають статистичні таблиці, у яких зазначені вище показники поєднують з показниками національності, віровизнання, соціально-професійного складу населення та ін. Щоб визначити мову людини, перед проведенням перепису складають спеціальний словник мов, у якому їх зазвичай групують відповідно до лінґвістичної класифікації за мовною спорідненістю на мовні сім\'ї та групи.

Найчастіше в програми переписів уводять показник рідної мови населення. Рідна мова – це перша мова людини, засвоєна нею в дитинстві, \"мова колиски\", або мова матері [5. С. 372]. Рідну мову вважають однією з головних ознак етнічної належності. За значенням вона поступається тільки етнічній самосвідомості. Якщо ці показники у людини не збігаються, то це свідчить, що відбуваються процеси мовної асиміляції.

Ще один показник – розмовна мова. Розмовна мова – це мова, яку людина використовує у повсякденному спілкуванні. У середовищі українських етнодемографів склалася традиція негативного ставлення до цього показника. Річ у тім, що наприкінці ХІХ–на початку ХХ ст. використання показника розмовної мови у переписах населення сприяло фальсифікації етнічної ситуації на частині території України, яка належала до складу Австро-Угорщини. Скажімо, оскільки значна частина українців Галичини в переписах розмовною мовою називала не українську а польську, то деякі шовіністично налаштовані польські науковці зачислювали до складу польської етнічної території значні за площею українські етнічні землі. Так само чинили деякі угорські історики щодо українського Закарпаття, румунські – щодо української Північної Буковини.