ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Загрузка...

Головна Українознавство. Україністика → Українська освіта і наука на сучасному етапі: проблеми і перспективи

Реферат

не тему:

Українська освіта і наука на сучасному етапі: проблеми і перспективи

На слуханнях у Верховній Раді України 16.Х.2002 р. було відзначено і певні відрадні явища в розвитку сучасної освіти, часом дуже суттєві, – однак загальний висновок був практично одностайним: вона, система освіти, перебуває в стані глибокої, широкомасштабної кризи. Ознаками та причинами тієї кризи є: насамперед – відсутність дійсно наукової концепції та програми розвитку; недостатність фінансування та матеріально-технічного забезпечення (проблема інноваційних технологій); невідповідність як наявних кадрів педагогів сучасним вимогам, так і системи набору до ВНЗ, підготовки та підвищення кваліфікації; і це – не тільки в межах України, а й зарубіжних країн, у яких існують школи з українською мовою й програмами викладання та українознавчі наукові й культурологічні центри.

Проблема проблем – створення української національної системи освіти, яка б: по-перше, відповідала завданням і характеру розвитку України як суверенної держави; по-друге – відбивала тенденції сучасної світової педагогіки – української і зарубіжної; поєднувала традиційні і новочасні засади, патріотизм і професіоналізм, виховні і пізнавальні аспекти. Усе те – цілком закономірно. І нині на всіх перехрестях планети то зливаються, то протистоять віки і покоління, національний і зарубіжний досвід. Як писав Поет, –

Все йде, все минає – і краю немає,

Куди ж воно ділось? відкіля взялось?

і дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе... умирає... одно зацвіло.

А друге зав\'яло, навіки зав\'яло...

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім...

\"Гайдамаки\". Тарас Шевченко.

Попливуть не тільки зорі.

А й наші літа, думи і долі, надії і мрії... Такий закон вічності. Одначе нам не байдуже: – Куди припливуть?! І чи зможемо ми та якою мірою і ціною впливати на характер та наслідки того Плину?

\"Попливуть і потім, і ти, білолиций, По синьому небу вийдеш погулять, Вийдеш подивиться в жолобок, криницю, І в море безкрає і будеш сіять, Як над Вавилоном, над його садами і над тим, що буде з нашими синами. Ти вічний без краю!., люблю розмовлять, Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою, Співать тобі думу, що ти ж нашептав\".

Людина і Природа, Час і Простір, Минуле, Сучасне й Майбутнє, щонайгуманістичніша Мрія і реальна Доля – все постає для геніального Т.Шевченка в органічній єдності. А головне, що, думаючи про Майбутнє, Поет усім єством вглиблюється у Минуле.

Чи не тому, що не думає про майбутнє і не має ідеалу Грядущого? Якраз – навпаки! Саме націленість на прийдешнє спонукає Т.Шевченка – аналітика й пророка – шукати шлях до грядущого, а тому – Міру істинності вибору.

Тоді й постають минуле та сучасне як критерій та провісник майбутнього, як дитинство і зрілість, розкриття генотипу яких має допомогти розкриттю уречевлених тисячоліттями таємниць сутності етнонації, її характер, долю, історичну місію.

Прикметні знаки та орієнтири, які бачить Т.Шевченко на тому шляху з минулого у грядуще: \"Нічого кращого не має, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим\"; сім\'я, рід у лоні рідної природи, – бо \"в своїй хаті своя й правда, і сила, і воля\"; свобода! – особова, соціальна, національна як основа людської щасливої долі, гідності та честі, моральності і краси; етнонаціональна єдність (\"обніміться, брати мої, молю вас, благаю!\"); міжнародні солідарність, рівність, взаємозбагачення як основа розквіту людини, культури і цивілізації.

Де порушуються зазначені принципи – чи в Україні, Росії чи Польщі, у стародавніх Вавилоні, Греції чи Римі, у Німеччині чи Туреччині, у Вашингтоні чи на Кавказі – скрізь запановує неправда і зло, розпад особистості і суспільної справедливості, свідомості і моралі, гуманізму, культури, світлої віри в майбутнє, – ось кредо Т.Шевченка, що визначає його ставлення до проблеми минулого. Тому й педагогічна парадигма: до майбутнього, до світу можна йти лише через національні традиції, ідеали та інтереси, бо інакше виховуватимемо чи то французів, чи \"куцих німців\", людей без характеру, а людина чи нація без характеру – то є кисіль і дуже несмачний кисіль (\"Близнецы\").

Тому минуле – це досвід, пам\'ять і пророцтво! Критерій істинності і краси.

Цілком природно, що минуле посідає особливе місце у творчості літописців усіх епох, у Котляревського і Максимовича, П.Куліша і Костомарова, Франка і Лесі Українки, Грушевського і Винниченка, Яворницького і Вернадського, Тичини й Довженка, що понад усе волів написати епопею \"Золоті ворота\", у якій би втілилася багатотисячолітня українська дорога, доля і мрія, органічно зв\'язана з усім світом \"Українська Хата\".

\"Зачарована Десна\", як і \"Звенигора\" О.Довженка, \"Циклон\" О.Гончара, – це символи, що окреслили в середині XX ст. новий рівень почуттів та свідомості суспільства, які ґрунтувалися на багатовекторності знань і минуле, сучасне та майбутнє кореспондентували в \"зачароване коло\" філософії цілісності та гармонії, а тому вимагали принципово нового типу виховання й освіти .

І то – не лише в Україні чи СРСР. Відчуттям вагітності новим світосприйняттям та світорозумінням сповнюються всі країни планети – Японія, Франція, Велика Британія, Німеччина, США: помисли їхніх лідерів звертаються до синтезу національних систем освіти з найновішими технологіями, а паралельно – до бачення синтезу майбутнього і минулого.

і то – з причин не так невідворотної еволюційності теоретичного мислення, як характеру розвитку дійсності, практики розв\'язання життєвих проблем; зокрема – у зв\'язку з кризою як мислення, так і життєдіяльності в постіндустріальну епоху, іменням якої стало: \"тимчасовість\". Тимчасовість, що випливала з одномірності підходів, а вивершувалася в одномірному тлумаченні категорій Часу та Простору, а відтак справжнього і уявного, добра і зла, поступу і застою, гуманізму і вандалізму. А найголовніше – Людини. І це – за умови, що вже були епохи Просвітництва й НТР, людство вважало, що знання й наука розв\'яжуть усі проблеми, – але доходило до крайніх меж кризи свідомості та віри.

\"Тимчасовість, – писав з цього приводу Епвін Тоффлер, – це нова \"короткочасність\" у повсякденному житті, вона викликає почуття непостійності. Філософи і теологи, зрозуміло, завжди усвідомлювали, що людина ефемерна. У цьому загальному смислі тимчасовість завжди була частиною життя. Але сьогодні відчуття непостійності є більш глибоким і гострим\" (\"Шок майбутнього\", М., 2002, с.58).

І так думав не тільки Е.Тоффлер. \"Ніхто із нас не займає безпечного житла – справжнього дому. Ми є \"скрізь людьми\" в квартирах по найму\", – наголошував і Харольд Клерман.

Людство живе в стані душевної кризи, зумовленої тотальною відчуженістю людини від сім\'ї і роду, природи й історії, культури й традицій, бо воно переобтяжене пресом ненависті за свій завтрашній день, а відторгнуте від минулого – живеш відчуттям тимчасовості і свого роду \"одноразовості\", – вважають і інші найпопулярніші аналітики та футурологи середини XX ст. Тому й бачення наслідків: темп життя, як пише Е.Тоффлер, \"прокреслює лінію по людству, розділяючи нас на табори, викликаючи гірке нерозуміння між батьками й дітьми, між людністю – авеню і майн-стріт, між чоловіками й жінками, між американцями і європейцями, між Сходом і Заходом\" (\"Шок майбутнього\").