ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів



Головна Українознавство. Україністика → Про "угорські впливи" в художній культурі Галицько-Волинської Русі

У ХІІІ ст. характер художнього життя в угорських містах відповідав загальноєвропейському, спільному за призначенням, запитами, формами та спрямуваннями. В Угорщині, яка протягом багатьох століть складалася як багатонаціональна держава, більшість у країні, як і в попередні періоди, складали ремісники, вихідці з Німеччини, хоча значну роль у ремісництві відігравали також монашеські ордени з Італії і Франції. З другої половини ХІІІ ст. їхні впливи в художній культурі країни стали слабшати.

Угорська аристократія у свою чергу виявляла традиційну прихильність до мистецтва Італії і Франції, культивуючи його при королівському дворі. На початку ХІV ст. елітарне мистецтво пережило підйом у зв'язку з приходом до влади представника італо-французької династії Анжу Карла-Роберта (правив у 1308-1342 рр.). Центром елітарної культури в Угорщині залишався придунайський Естергом. Побудоване на місці римського поселення Салва та історично пов'язане з фамілією іта-лійських тиранів, вихідців з Німеччини - д'Єсте, місто, однак, закарбувало у своїй назві "estergom", слов'янський топонім "ostrihom" часів існування Великої Моравії.

Розвиваючись з Х ст. як князівська резиденція, а з ХІІ ст. як королівський палац-фортеця, наприкінці ХІІ ст. Естергом набув власної художньої традиції, яку визначала естергомська архітектурно-художня школа. Вона базувалася на європейській (французькій) традиції і по-новому намагалася опанувати досягнення візантійської культури. Прикладом подібного змішання художніх систем є портал естергомського собору ХІІ ст. "Порта спеціоза", що поєднував вікно-розу, стрільчасті абриси арок палацової капели в стилі ранньофранцузької готики, романську скульптуру і мозаїки, які створювалися за візантійськими взірцями. Незважаючи на подібність мистецьких ходів у поєднанні європейських та візантійських рис, які спостерігалися одночасно і в давньоруському мистецтві Галичини та Волині, результати були різними. Це пояснювалося відбором різних складових подібного змішання, а також установками на середовище і замовників, для яких відігравали роль конкретні етнічні, побутові, релігійні, світоглядні чинники.

Повертаючись до питання впливів, зосередимо увагу на історичному та політичному аспектах цієї проблеми. Вони, на наш погляд, є ключовими і основоположними для розуміння розвитку як угорської культури, так і галицької, де, здогадно, перетнулися між собою певні культурні традиції. На існування власної художньої традиції в Галицько-Волинській Русі вказує утримання художньої системи оздоблення храмів від часів Перемишля (храм Св. Іоанна Хрестителя) до Галича (Успенський собор, храм Св. Пантелеймона) і Холма (храм Св. Іоанна, церква Богородиці, стовп зі скульптурним оздобленням). Архітектурний комплекс Холма 60-х років ХІІІ ст., подібно до Естергомського, поєднав стилістичні риси романо-готичної системи Центральної Європи з деякими елементами художньої системи Візантії.

Витоки цих традицій для обох країн слід шукати у спільних історичних шляхах у момент входження частини Угорщини до складу держави Само (623-658 рр.), першого політичного утворення західних та частково південних слов'ян, а потім - Великої Моравії - феодальної держави західних слов'ян ІХ - початку Х ст., де, напр., Паннонія, приєднана близько 874 р., у цей час займала частину Угорщини, Далмації, Австрії і Блатенське князівство в районі озера Балатон. Неважко уявити, що аристократія, яка походила з найдавніших великоморавських родів, складала місцеву еліту кожного з цих ранньофеодальних формувань і була до певної міри спільною, спорідненою етнічною основою нових державних формувань у Чехії, Словаччині, південній Німеччині - майбутній Австрії, Малопольщі, а також Галицько-Волинській Русі, яку не обминула та сама історична ситуація. Спадкова пам'ять про певну родову приналежність зберігалася з пошаною протягом багатьох століть, навіть за часів пізнього середньовіччя. Саме ця спільність найповніше відтворилася і проявлялася в художній культурі, по суті, єдиному джерелі, де можна її відшукати.

Подібний стан речей є однаково істотним для розуміння розвитку чеського, словацького, угорського, малопольського, далматського, трансильванського, австрійського мистецтва ХІІ-ХІІІ ст. Не випадково, напр., бенедиктинський монастир (абатство) у Яке, (1220-1256 рр.), одночасний із Жамбеком (1221-1256), розглядається в історії європейського мистецтва і як угорська пам'ятка, і одночасно як чеська, словацький Егер - архітектурний коплекс замка-фортеці ХІІ ст., приналежний до Чеської держави, у подальшому став угорським містом, Естергом - спочатку частина Великої Моравії - у подальшому перетворився на провідне місто в Угорщині. У подібному стані знаходилися й галицько-волинські території, принаймні смуга, що відома як "гради Червенські", племенні центри яких існували в період виникнення Великоморавської держави.

Продовжувачам старовинних родів, галицьким боярам не було потреби комусь наслідувати - це була місцева знать, аристократична еліта економічно спроможного європейського регіону, що вела родовід від племінних вождів та, вірогідно, відомих у той час європейських фамілій, і тримала владу в Галичині до появи представників київських князівських родів. Їм, здогадно, було притаманне відчуття своєї "давнішності" і закоренілості на землі пращурів. Втрата місцевою феодальною верхівкою минулого авторитету та пріоритетних економічних позицій не тільки викликала конфронтацію і широковідому галицьку боярську опозицію, а й підняла таку запеклу боротьбу, що її все частіше небезпідставно розцінюють як прояви етнічної війни. Тільки цим можна пояснити войовничі виступи непокірного, самовпевненого і, як очевидно, самодостатнього галицького боярства, представники якого - справжні земельні магнати - мали походити від давніх змішаних родів хорватських, моравських, малопольських, угорських, румунських коренів, що утримували навколо себе місцеві громади ще за часів виникнення першого державного формування слов'ян - Великоморавської держави, у зону безпосереднього спілкування з якою були здавна втягнуті галицькі (з центром на Перемишльщині) та волинські (луцько-берестейська територія) землі. Отже, й не дивно, що галицька боярська опозиція "постійно спиралася то на Польщу, то на Угорщину".

В архітектурно-будівельних спорудах Галичини, де замовниками виступали представники місцевої знаті - принципово підкреслювалися ті риси, що виявляли відверту несхожість з київськими будівельними взірцями - ротонди, квадрифолії, скульптурний декор.

Причетність до зазначеного європейського кола нобелів галицького боярства підтверджується також, на перший погляд, незбагненною спільністю культурно-історичних пам'яток, що набули значення реліквій і святинь одночасно в Угорщині, Польщі, Чехії, Галичині. До них, напр., належить золотий хрест др. пол. ХІІІ ст. з колишньої Львівської скарбниці галицьких князів, що потрапив до Вавельської Кафедральної скарбниці в Польщі66, хрест Завіша із Вищого Броду в Південній Чехії. Подарований протектором монастиря цистеріанців в ХІІІ ст. (нині у скарбниці монастиря), цей хрест оздоблений характерною прикрасою - давньоруським колтом, не виключено, галицького походження. Його сакральний зміст, без всякого сумніву, був зрозумілий для етноспільноти Моравії-Чехії, Хорватії, Галицько-Волинської Русі.

Спочатку цей хрест належав Кунегунді, дочці князя Ростислава Михайловича Чернігівського, який у 1237-1243 рр. сидів у Галичі, вдові Перемислава-Оттокара ІІ, бана (намісника короля і начальника збройних сил) Мачви у Славонії, області, заселеної до ХІІІ ст. хорватами (з ХІІІ ст. - історичної області між Савою і Дравою). І. Старчук свого часу висловив упевненість, що родинні зв'язки князя Ростислава Михайловича стали причиною того, що подібні до галицьких колти знайшлися в південній Чехії.