ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Державне регулювання економіки. Інвестиції → Питання про адміністративно-територіальний устрій України та його кадрове забезпечення

Питання про адміністративно-територіальний устрій України та його кадрове забезпечення

Акт про державну незалежність України започаткував новий етап державного будівництва дав змогу нашій країні стати суб\'єктом міждержавних відносин. Разом з тим Україна зіткнулась з низкою територіально-політичних і адміністративно-територіальних проблем, породжених як об\'єктивними суспільними процесами, так і інспірованих ззовні.

Одним із головних завдань українського державотворення є невідкладне і кардинальне реформування адміністративно-територіального устрою, яке має сприяти поліпшенню соціально-економічних відносин, прискоренню суспільних якісних трансформацій, гармонізації інтересів держави та регіонів.

Методологічні і прикладні проблеми вдосконалення територіального політико-адміністративного устрою України активно дискутуються в науковій літературі, зокрема нові схеми та моделі територіального управління у свій час розглядали В.А. Поповкін та П.В. Волобой.

В контексті зазначених проблем вихідним документом у їх вирішенні є Концепція адміністративної реформи в Україні, яка була затверджена Указом Президента України в 1998 році. Вона визначає два відокремлені конкретні напрями, а саме: законодавче забезпечення реформи та проблему адміністративно - територіального устрою. В частині останньої проблеми міститься два абсолютно різні концептуальні підходи: розглядаються або дві ділянки, або чотири ланки, тобто досі має місце невизначеність, чи потрібні нам області, чи доцільно проводити укрупнення областей, чи навпаки, потрібне подрібнення областей і укрупнення низових адміністративних районів. Тобто ці проблемні питання адміністративно-територіального устрою доцільно опрацювати і на науково обгрунтованих засадах дійти до вирішення цієї проблеми. Очевидно, реформування адміністративно-територіального устрою має бути першою складовою і засобом реалізації адміністративної реформи.

Вихідними позиціями адміністративно-територіального устрою є сутність регіоналізму та відповідні явища і процеси регіонального розвитку. З погляду наукового пізнання, регіоналізм - це підхід до розгляду та вирішення економічних, соціальних, екологічних, політичних та інших проблем під кутом зору інтересів того чи іншого регіону або сукупності регіонів та держави в цілому [4, 268]. Цей підхід реалізується політикою регіонального розвитку, складовою якої є адміністративно-територіальний устрій.

Територіальний устрій - це просторова межа дії державної влади, матеріальна основа її діяльності, одна з генезисних структурних і функціональних ознак держави. Він визначає:

- відносини між територіальними одиницями;

- самоврядування територій;

- відносини між центральною і місцевими державними адміністраціями.

Діюча система адміністративно-територіального устрою України формувалась в умовах командно-адміністративної системи, тому вона характеризується громіздкою структурою, наявністю великого штату працівників і, водночас, неефективністю виконавчої влади та відсутністю громадського самоврядування.

Нинішні адміністративно-територіальні одиниці як об\'єкти управління одного і того ж порядку характеризуються фактичною нерівнозначністю. Так, окремі області України відрізняються одна від другої за величиною території, чисельністю населення, природно-господарським потенціалом. Амплітуда коливань параметрів областей досить велика: так, територія Чернівецької області становить 8,1 тис. кв. км, а Одеської - 33,3 тис. кв. км. (різниця в 4 рази). Ще більш значні відмінності за чисельністю населення: 928,1 тис. чоловік - в Чернівецькій області і 4,9 млн. чоловік - в Донецькій (різниця в 5,2 раза). Істотно відрізняються між собою за всіма параметрами і низові адміністративні райони.

Звичайно, в Україні зі значними просторовими відмінностями економіко-географічних умов неможливо створити адміністративну систему з рівнозначними територіальними одиницями на всіх рівнях регіонального управління. Однак, адміністративно-територіальний поділ може бути більш раціонально організований, щоб досягнути вагомих результатів в управлінні соціально-економічним розвитком регіонів. Крім зазначеного, ситуація в Україні характеризується тим, що великі економічні райони не мають владних управлінських структур або інших форм організації на загальнодержавному рівні. Подібний розрив між економічним і адміністративним поділом є стримуючим явищем у територіальній організації виробництва і соціально-культурного життя населення країни, призводить до значних економічних, соціальних і екологічних втрат.

В основі конструювання нової системи адміністративно-територіального поділу України має бути принцип забезпечення її єдності з територіальним економічним поділом країни. За такої умови забезпечується можливість створення завершеної і цілісної системи регіонального управління, покликаного сприяти розв\'язанню не тільки поточних, але й перспективних завдань розвитку територіальних суспільних систем.

Найбільший соціально-економічний ефект досягається при управлінні цілісними територіальними системами. Напевно на даний час соціально-економічна цілісність найбільш характерна великим економічним районам, які повинні мати необхідні адміністративні можливості для координації свого розвитку. Вони мають складати основу нової мережі великих адміністративно-територіальних утворень (можливі назви: земля, область).

Найбільші територіальні утворення мають здійснювати, головним чином, координацію соціально-економічного і культурного розвитку, а основні адміністративні функції доцільно покласти на середню ланку територіальної організації державної влади, яка повинна охоплювати кілька нинішніх адміністративних областей. Організаційною базою мають бути середні міста, до яких тяжіє населення кількох районів.

На нижньому рівні адміністративно-територіальної системи доцільним є укрупнення сільрад. Це відповідає тенденції дроблення нинішніх адміністративних районів. Соціально-економіко-географічні сторони такої реформи треба узгодити з політико-правовими аспектами, перш за все з проблемою розподілу повноважень президентських, урядових і муніципаль-них органів.