ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Соціологія → Соціальні факти і протосоціологічні ідеї часів Київської Русі

Реферат на тему:

Соціальні факти і протосоціологічні ідеї часів Київської Русі

План

1. Київська Русь на європейському тлі, загальні особливості слов\'янського етногенезу.

2. Основні заняття і суспільні відносини населення, релігійні вірування.

3. Елементи протосоціологічного знання.

1. У соціологічному плані аналіз появи і розквіту Київської Русі становить значний інтерес, бо саме тут відбувалися надзвичайно цікаві соціальні процеси культурного, духовного характеру, які істотно вплинули на майбутній розвиток українського народу, його культуру, науку, а також на соціально-політичні, культурні процеси у ряді європейських, азійських і \"змішаних\" країн.

Інформація щодо соціальних фактів і гуманітарних ідей часів Київської Русі відображена загалом у пам\'ятках власне києворуської держави, Галицько-Волинського князівства, Великого князівства Литовського, а також у роботах азіатських та західноєвропейських дослідників. Це, насамперед, хроніки, літописи та тогочасні закони, у яких відбивається суспільний устрій, звички та традиції русичів. Разом з цим для якомога повнішого розуміння граней життя києворуського соціуму, сумлінному дослідникові потрібно звернутися до деяких етнографічних, лінгвістичних, а, почасти, і археологічних, даних і пам\'яток.

Київська держава була однією з найсильніших слов\'янських держав і найбільших монархій (князівств) європейського Середньовіччя. Проіснувавши з ІХ до ХІІІ ст. ця первинна вітчизняна державна форма підтримувала сталі, широкі та інтенсивні політичні, економічні і культурні відносини з ближніми і дальніми сусідами. Ясна річ, це вимагало від аристократії і великого прошарку населення обізнаності у іноземних мовах, толерантного відношення до носів чужої культури тощо, наявність чого підтверджується писемними джерелами - описами подорожей зокрема візантійських та перських істориків.

Доба києворуського соціуму безумовно цікава для дослідників також тим, що в цей час відбувалося закладання основ східнослов\'янського етногенезу. На відміну від радянської політизованої науки, яка почасти виконувала ідеологічне замовлення, сучасні дані переконливо свідчать, що географічні, кліматичні перешкоди між племенами, які формально входили до складу Київської Русі не дозволяли формувати їм єдину \"давньоруську народність\", про яку настійно говорили за часів Російської царської імперії та Радянського Союзу.

Разом з цим, певна консолідація, безумовно, відбувалася – цьому сприяло існування державного центру – Києва і, відповідно, доцентрових соціальних сил. Отже, первинний родовий склад, в основі якого лежала кровна спорідненість, поступово замінювався іншими відносинами, які базувалися на територіальній спорідненості племен. Іншими словами, на окремих територіях Київської Русі, де між родами відбувалися тісні та інтенсивні контакти, формувалися народності шляхом консолідації племен.

У різних регіонах Русі, в межах яких племена спілкувалися без кліматично-ландшафтних перепон, поступово формувалися три базові народності, які сьогодні називаються протоукраїнською, протобілоруською та проторосійською (дві перші були і є більш спорідненими культурно, мовно – таку позицію висловлює більшість фахівців-культурологів, лінгвістів).

В межах даного курсу нас, ясна річ, цікавить поява саме протоукраїнської, яку сформували такі слов\'янські племена: поляни, сіверяни, древляни, уличі, тиверці, волиняни, білі хорвати, в\'ятичі та їх нащадки. Слід відзначити, що основні етноутворюючі процеси завершилися вже на зламі І та ІІ тисячоліть.

У сучасних теоріях етногенезу українців існує позиція, що саме плем\'я полян з причин значної чисельності і вищого культурного рівня відіграло домінуючу роль у інтеґрації східнослов\'янських племен. Полянська земля – Подніпров\'я з центром у Києві, була вперше названа Руссю у 852 р., це – генетичне ядро, доцентрова сила історичних витоків прото-, а згодом і власне українського народу, його мови, культури, ментальності, традицій, світосприйняття.

2. На європейському тлі Київська Русь є унікальним соціально-історичним утворенням, яке не знало ні класичного рабства, ні класичного феодалізму з його характерною рисою васальської залежності. Не дозволяють ідентифікувати Русь як типову феодальну державу середньовічної Європи також і такі особливості:

  • економічну основу її складали вільні селяни-общинники, приватне феодальне землеволодіння перебувало у зародку;

  • у системі влади відчутною залишалася роль місцевої племенної знаті і (у більшості великих міст) демократичних видів місцевого управління – \"віче\";

  • важливу роль в житті країни продовжували відігравати такі форми родо-племенного ладу, як народне ополчення;

  • відчутними у культурі були вияви язичництва.

Основою культури Київської Русі була самобутня тисячолітня традиція центрально- та східнослов\'янських племен (антів та ін.), у господарському укладі яких переважало, загалом, землеробство найбільш \"просунутої\" на той час технології. Також були добре розвинені скотарство, полювання, бджільництво (бортництво) та рибальство, хоча ці промисли мали підсобне значення.

У Києворуській державі, яка була продуктом тривалого історичного розвитку, існував суспільний поділ праці, була встаткована досить складна соціально-класова структура. Суспільство поділялося на вільних, напіввільних, невільних людей та ізгоїв.

Вільних громадян можна стратифікувати так: еліту складали \"княжі люди\", \"княжі мужі\", з їх середовища поповнювалася вища урядова верхівка; пересічні вільні громадяни міст утворювали купецтво, ремісництво. До нижчого прошарку вільних громадян належали селяни-смерди. Відзначимо, що з поширенням християнства до \"вільних\" належить також клас духовенства зі своєю ієрархією.

Напіввільними людьми (\"закупами\") були такі, що потрапляли у борги і вимушені були тимчасово здавати себе у найми, продаватися у рабство.

Невільні люди (\"холопи\", \"челядь\") - полонені, боржники що не дотрималися умов \"закупу\", а також одружені на холопах чи на холопках. Закон Київської Русі надавав можливість цій категорії людей стати вільними. Найнижчу категорію невільних складали раби.

Ізгоями звали маргіналізовані верстви людей, які з різних причин вибули з своєї соціальної групи і не приєдналися до іншої (звільнені на волю холопи і раби, збанкрутілі купці, неписьменні діти священників та ін.). Ці люди перебували під патронатом церкви.

Про складність виробничих і суспільних відносин опосередковано свідчить те, що вже у Х ст. у Київській Русі існувало до ста різних ремісничих фахів (мечники, щитники, сідельники, ювеліри, виробники одягу та взуття та ін.). При цьому найбільшу пошану серед ремісників мали ковалі, кожум\'яки і, почасти, мірошники справа яких (особливо перших) вважалася особливо престижною і такою, що пов\'язана з магією.

Іншим значущим для соціологічної науки фактом є стрімке зростання міст на теренах Київської Русі, про що свідчить назва цієї держави у деяких скандинавських мовах - \"країна міст\". Велич нашої столиці так вражала сучасників, що Київ називали \"суперником Константинополя\", \"столицею королівства, в якому понад 400 церков, 8 ринків, незліченна кількість мешканців\" (Тітмар Магдебурський, 1018 ст.). До того ж за археологічними даними, на Х - ХІІ ст. у Києві мешкало понад 40 тисяч жителів, що вдвічі більше, ніж у тогочасному Лондоні (!).