ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Філософія. Історія філософії → Філософські ідеї середньовіччя

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч. Ivст.)привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починається формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої є духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія підноситься за цих умов до найголовнішого знання, якому підпорядковані всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена \"служницею богослов\'я\", і за допомогою свого раціонального апарату повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, геоцентризм. Це означає, що активне творче начало якби щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою . істинними буттям володіє тільки Бог: він вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до істинного пізнання є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, воно потребує власних духовних зусиль.

По-друге, в середньовічному світосприйнятті ідея духовності, яка пов\'язана не тільки з богом. Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину, як особистість, як насамперед духовну, а не природну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі – між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони – людина вінець Божого творіння, з іншої – зло в світі йде від людини, людина – створіння в якому сидить диявол.

Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості, і тому, самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії ставиться питання про сенс життя.

По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття, справжній і не справжній світ. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

2. Починається середньовічна філософія періодом так званої \"апологетики\" (від грец. \"апологія\" - захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Затверджується ж період становлення і утвердження середньовічно - християнської філософії так званою \"патристикою\" (від лат. \"патер\" - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями – \"отцями церкви\" – вихідних принципів середньовічної християнської філософської думки. Вже від самого початку середньовіччя впадає в око своєрідна \"дволінійність\" у становленні та подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Орієнтована на духовно – ідеальне тлумачення світу, ця парадигма здійснює себе у двох напрямах, які мають своїм джерелом \"подвоєність\" східноанитичної філософії на ілліно-елістичну, згодом елліно-візантійську і римську, згодом римсько-західноєвропейську, \"гілки\".

Подвійність середньовічної філософської парадигми простежуємо вже в добу апологетики, в історико-філософській літературі чітко розрізняють західну і східну апологетику. Перша представлена іменами Амуніція Фелікса, Квінта Тертулліана, Арнобієм, Лактанцієм; друга – Юстином, Теофілом, Іренеєм Ліонським, Іпполітом, Афіногором. До східної гілки Середньовічної філософської парадигми, безперечно належать і такі представники вже згаданої александрійської школи, як Філон, Климент, Оріген.

Грекомовна (східна) апологетика спонукувана своєю еллінською ментальністю на споглядання внутрішньої людини, неосяжних глибин духу, виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитання, тлумачення \"священних текстів\" так звана \"екстеза\"; уже згадувана \"апофатична\"(негативна) теологія тощо. Римська ментальність \"західної апологетики\" з її практицизмом орієнтувалася на зовнішні риси духовності.

Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно – філософської спадщини. Що є спільною між філософом і християнином. Між учнем грецької мудрості і учнем неба? – риторично запитує Квін Тертулліан. Нова, християнська \"божественна\" мудрість настільки глибша від старої (грецької, \"земної\"), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо останньої. \"Син Божий пригвожджений до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер, - немає сумнівів у вірності цього, оскільки це безглуздо. Похований, він воскрес, - і це безсумнівно і це неможливо\"3. За переказами Тертулліан стверджує словами: \"Вірю, тому що абсурдно\".

Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватись на перший погляд. Вона набуває певного сенсу наперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога, як самого себе, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу між рабом і рабовласником полягає прірва, яку не можна подолати. Так само і до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. \"Абсурдність\" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнств шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування. Крім того Тертулліанове \"вірю, бо це абсурдне\" – це відкриття і визнання надрозумової діяльності, яка пізнається не розумом, в вищою інтуїцією, одкровенням.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз\'яснити його догми. В першу чергу, це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри пізніше були названі \"отцями християнської церкви\". Серед них виділяються Григорій – Назіанзін (330 – 390рр.), Василій Великий (330 – 379рр.), Григорій Нісський (325 – 394рр.), Аврелій Августин Блаженний (354 – 430рр.). Період, у який вони діяли, творили, названий періодом патристики.

Найвідоміший серед \"отців\" західної церкви був Августин Блаженний, який систематизував християнський світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської історії – ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблема займає головне місце. Це споріднює вчення Августина, з одного боку, з філософською традицією елліністичного періоду, а з другого – з майбутньою екзистенціонально - гуманістичною філософією.

Щодо проблеми стосунків людини і Бога, то Августина найбільше цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки первородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває в нього всесвітнього значення. Зло у світі, за Августином, - не помилка творця. Бог не відповідає на нього. Зло – це вільний вибір людини і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла від свавілля людини, вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти творця. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реакції, тобто воно не існує само по собі. Зло – це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.