ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Філософія. Історія філософії → Проблеми істини та неправди

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, пласкою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних рамках (у рамках нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за рамки його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою) величиною. Це рамки, залишаючись в яких, відносно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних рамок, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в рамках своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона ж щодо самого факту існування таких рамок є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та ж істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення рамок відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність — заблудження (оману).

Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як Істину, поширену за межі її чинності. І це не просто формальне міркування. В історії науки відомо немало фактів, коли, провівши спеціальний аналіз легенд, стародавнього епосу, знаходили у цих в цілому фантастичних текстах фактичну (істинну) основу. Так було визначено, що. в основі давньогрецького міфа про Фаетона лежить реальний факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3, 5 тис. років тому велетенського метеорита.

Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях 3. Фрейда. Але особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізні--ше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався виключно текстом \"Іліади\" (при визначенні місця, в якому слід шукати Трою) і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана використовували й інші археологи.

З аналізу діалектики абсолютної і відносної істини виводиться й наступна її фундаментальна характеристика — конкретність. І справді, абстрактна постановка питання про істинність того чи іншого твердження приводить до неозначеного (такого, що включає взаємовиключаючі відповіді) рішення. Так, на загальне запитання: корисний чи шкідливий дощ?—отримаємо таку загальну відповідь:—і корисний, і шкідливий; або: плоска чи сферична поверхня Землі? Відповідь — і плоска, і сферична. Звернемося для прикладу до оцінки відомого вчинку гетьмана України І. Мазепи російським імператором Петром І у листі до полтавського полковника після одержання звістки про виступ Мазепи проти Москви: \"Изменник, богоотступник, вор. . . для собственной своей тщетной славы й властолюбия учиннл, а шведа для того в Украину призвал, дабы поработить сей малороссийский народ\"\'. Ці слова на століття стали, офіційною оцінкою українського гетьмана в Російській імперії, а після краху останньої набули статусу офіційної оцінки і в радянській історії. Але ж у реальному історичному контексті \"зрадником\" був не Мазепа, а Петро І, оскільки саме він зламав \"Березневі статті\" 1654 р. , підписані царським урядом. Історично адекватною вбачається оцінка маловідомого російського історика Мартинова: \"Союз зі Швецією не становив ніякої небезпеки для політичної свободи України. . . Спроба Мазепи знищити чужинське панування па Україні справжня й щира\"#.

Таким чином, будучи об\'єктивною за своїм змістом, істина виявляє при цьому риси абсолютності і відносності, що характеризує її як історично багатопланову і, отже, конкретну. Всі ці фундаментальні характеристики істини розкривають її як складну, діалектичне суперечливу й водночас цілісну гносеологічну конструкцію. Така цілісність знаходить свій вияв у постійній незавершеності істини.

Орієнтовна на можливості їх виявлення та реалізацію істина постійно відкриває за межами такої реалізації нові можливості, виявлення та реалізація яких відкриває все нові й нові горизонти наступних можливостей. Адже, як вже підкреслювалося, істина не є \"байдужим відображенням\" всього існуючого, вона є відображенням реального світу як \"поля потреб і інтересів\" людини.

Істина ніколи яе постає \"істиною-результатом\", вона— і в цьому її чи не найголовніша характеристика—завжди є істиною-процесом.

ШЛЯХИ І СПОСОБИ ПІЗНАВАЛЬНОГО ОСВОЄННЯ СВІТУ

Наукове передбачення. Тривалий час у рамках старого матеріалізму (а в новітні часи-серед позитивістськи орієнтованих філософів) загальноприйнятою була ідея так званого вирішального експерименту, згідно з якою повинен існувати факт чи група фактів, які мають остаточно \"підтвердити\" (чи

ысто \"спростувати\") ту чи іншу теорію. Саме такого \"вирішального експерименту\" шукали в 20-ті роки \"логічні позитивісти\" на основі \"верифікації\", тлумачачи істину як результат \"підтверджуваності\" теорії фактами. К. Поппер цілком слушно заперечував проти такого тлумаченпя, оскільки варто з\'явитися хоча б одному факту, що суперечить теорії (а такий факт рано чи пізно з\'являється), і теорія \"фальсифікується\".

Проте \"аргумент\" Поппера, попри всю його слушність, виходить з цієї ж ідеї \"вирішального експерименту\", тільки замість \"позитивної\" ролі факту (його \"підтверджувальної сили\") висувається його \"негативна\" роль (здатність факту \"остаточно\" заперечити, \"сфальсифікувати\" теорію). Спробу вийти за межі \"зачарованого кола\" емпіричного (детермінованого фактами — \"позитивно\" чи \"негативно\") знаходимо в І. Лакатоша, в його так званій методології дослідницьких програм, згідно з якою зростання (розвиток) наукового знання відбувається як послідовна зміна серії теорій, які об\'єднуються на основі певних базисних положень.

Така дослідницька програма стійка щодо \"фальсифікуючої\" дії негативних фактів, оскільки включає в себе сукупність допоміжних гіпотез, які оточують \"ядро\" програми, ніби приймаючи на себе \"удари\" негативних фактів. Так, відкриття аномалій у русі планети Уран у минулому столітті суперечило (\"фальсифікувало\") теорії небесної механіки. Проте астрономи не відмовилися від неї, а висунули (в особі Д. Адамса і У. Левер\'є) допоміжні гіпотези, які допомогли зберегти теорію небесної механіки і навіть відкрити нову планету—Нептун.

На жаль, і Лакатошу не вдалося здолати ідею \"вирішального експерименту\" (хоча в його міркуваннях є багато слушного), оскільки. він залишився па загальнопозитивістській позиції визнання емпіричного (\"фактуального\") джерела істинності теорії.