ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Філософія. Історія філософії → Проблема загальності естетичного почуття у естетиці Канта

Доцільність у предметі може бути представлена таким чином: суб\'єктивно, як узгодження його форми (при першому з ним знайомстві і до виникнення будь-якого поняття) з нашою пізнавальною здатністю, оскільки виникає потреба по-єднання інтуїції й поняття в акті пізнан-ня, та об\'єктивно, як узгодження його форми з можливістю відповідності самої речі випереджаючому поняттю, що міс-тить у собі основу цієї форми. У першому випадку уявлення про доцільність прий-має характер почуття безпосереднього задоволення і визначає властивості краси предмета. Судження виступає тут як естетичне судження, яке засноване на почутті задоволення або смаку. Почуття задоволення є позитивним усвідомленням до-цільності предмета, але за умови спів-віднесення зі станом суб\'єкта, а не поняттям об\'єкта. Назва \"естетичне судження про об\'єкт\" указує, що хоча певне уявлення співвідноситься з об\'єктом, але у судженні мається на увазі не визначення об\'єкта, а суб\'єкт та його почуття\"9. Кант усю картину світу ставить у залеж-ність від цінності та значення суб\'єкта і його засобів пізнання. У другому випадку уявлення про доцільність набирає характеру об\'єктивного судження про телеологічну структуру предмета. Судження тут є телеологічним.

Кант розрізняє вільну та привнесену красу. Вільна краса не передбачає ніякого поняття про те, чим має бути предмет. Привнесена — передбачає подібне поняття в довершеності цього предмета від-повідно до даного поняття. Насправді ж лише за умови оцінки вільної краси судження смаку є чистим судженням. В оцінці привнесеної краси судження смаку не є естетично чистим, бо воно залежить від судження розуму стосовно довершеності або внутрішньої доцільності предмета. До того ж, воно має на увазі наявність ідеалу, який зумовлений розумом, стосовно якого прекрасне в такому разі стає символом. Найвищий ідеал краси — це людина, оскільки як істота розумна вона є носієм власної цілі.

Таким чином, чисто \"прекрасне, — пише Кант, — є судженням, яке у своїй основі має чисто формальну доцільність, тобто доцільність без цілі, зовсім незалежно від уявлення про добро, тому що добро передбачає об\'єктивну доцільність, тобто співвідношення предмета з певною метою\"10. Отже, доцільність у естетичному досвіді не стосується предмета як суті, вона пов\'язана з формою його уявлення у зв\'язку з структурою суб\'єкта, що пізнає. Вона суб\'єктивна не в значенні того, що предмет як певна даність вважається відповідним бажанням і волі суб\'єкта, а в значенні того, що уявлення про нього відповідають загальній внутрішній природі пізнавальних здібностей взагалі, незалежно від будь-якого особливого визначення.

Доцільність прекрасного предмета являє нам той випадок, коли немає переваги ні розсудку над уявою (поняття не виступає у своїй однобічності, і, як говорить Кант, \"неможливо побачити намі-ру\"), ні уяви над розсудком (багатоманіт-ність і єдність урівноважують одна одну). Тобто естетичне задоволення є задоволенням, зумовленим станом гармонійної відповідності двох здатностей — уяви, яка є вільною, та розсудку, який привносить закономірність. Якщо ці звичайно протилежні моменти будуть приведені у відповідність, яку Кант називає \"грою\", то суб\'єкт відчуває цю відповідність, цю \"гру\" як естетичне задоволення, а уявлення, яке викликає естетичне задоволення, — як \"прекрасне\". У загальності цього принципу, тобто відповідності між уявою та розсудком, полягає пояснення загальності та необхідності судження сма-ку, хоча воно є частковим судженням. \"Доцільність саме й має своїм принципом ідею наявності загального у частковому, розумоосяжного у чуттєво сприйнятому\"11.

У понятті доцільності Кант розвиває традиційну лінію метафізичної думки, яка в механічному поясненні світу за XVII—XVIII ст. вичерпала себе як концепція кінцевих причин. Проте збіг гармонійно доцільної структури Всесвіту та її естетичної цінності, що бере свій початок у філософії Плотіна й розробляється неоплатонічною течією доби Відроджен-ня, поновлюється наприкінці XVII ст. у Шефтсбері, знаходить свою теоретичну основу в системі Ляйбніца, з тим щоб із кантівською критикою в новому вигляді відродитися у романтичній думці.

Почуття загального задоволення, яким є естетичне почуття, має відповідати загальній доцільності. Це відбувається тому, що загальність телеологічного характеру не може, за Кантом, грунтуватися на емпіричному чи метафізичному розумінні людини у її відношенні зі світом, а мусить розглядатися як загальність, що має апріорну основу. Отже, ця проблема переростає в іншу: яким чином можливо уявити доцільність як апріорний принцип свідомості?

Кант формулює таку постановку питання на основі апріорного методу: трансцендентальний метод у естетичній сфері є тим самим, що і в інших сферах, виявленням апріорного принципу, котрий визначає характер загальності. А. Банфі вважає, що цей принцип зумовлює закони, згідно з якими стає можливим перехід від часткового до загального12. Трансцендентальний закон, за яким естетичність є апріор-но можливою, визначає сферу, сенс і проблематику саме філософської естетики. Адже саме він, на думку В. Асмуса, робить естетику дисципліною, паралельною логіці і підпорядкованою разом із нею теорії пізнання: \"Кант переносить у сферу естетичного деякі важливі властивості логічного. За естетичним суджен-ням він визнає претензію на загальне та необхідне значення. А саме це є логіч-ними ознаками достовірного знання\"13. Отже, Кант не міг завершити розмежування естетичного та логічного. Тому у працях Канта аналітика смаку розглядається не як психологічний опис естетичного факту (чуття), а визначається як логічна категорія.

А. Банфі проводить термінологічний аналіз докантівської естетики14. За тер-мінологією, започаткованою вольфівсь-ким раціоналізмом, das Urteil (судження) означає акт духу, згідно з яким будь-якій речі приписується той або інший характер. Термін цей відрізняється від судження, як вираз у реченні, який терміно-логічно позначається словом der Satz. Однак обидва терміни мають однаковий логічний сенс. Але судження як urteil не-се печатку початкового оціночного зміс-ту, виступає як переклад французького слова sentiment (почуття), привносячи у нього значення рефлексивної оцінки. Починаючи з Баумгартена термін das Urteil означає естетичне судження. А das Urteilskraft у дещо ширшому значенні ототожнюється зі смаком, оскільки він підноситься або може піднестися до рефлексивної ясності та визначеності. Але поняття здатності до судження містить у собі чіткіше виражений, ніж у понятті смаку теоретичний елемент, що дає змогу вивести його за межі останнього й визначити у власне логічному значенні.