ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Загрузка...

Головна Медицина. Фізіологія. Анатомія. Історія медицини → Лауреати Нобелівських премій у галузі фізіології та медицини

Вимоги до достовірності наукових результатів, суворий та принциповий підхід до висунення кандидатів на Нобелівські премії, що передбачав, насамперед, наявність самостійного вирішального внеску в розв\'язання наукової проблеми, відобразилися, зокрема, в історії присудження премії Івану Петровичу Павлову. У зв\'язку з його надзвичайною особистою скромністю ціла низка публікацій з фізіології травлення, що виходили з очолюваного ним відділу в Інституті експериментальної медицини в Петербурзі, не містили в складі авторського колективу прізвища керівника роботи. Для оцінки наукової діяльності І. П. Павлова — на той час члена-кореспондента Російської академії наук — та присудження йому Нобелівської премії 1904 р. необхідною стала подорож до Петербурга члена Нобелівського комітету Каролінського інституту фізіолога Карла Тигерстеда.

Внаслідок соціальної та економічної катастрофи, що відбулася Європі під час Першої світової війни, Нобелівські премії з фізіології та медицини протягом 1915–1919 рр. не присуджувалися. Вони відновилися лише в 1920 р. присудженням премії бельгійському імунологу Жулю Борде, який фактично заклав основи трансплантаційної імунології, та фізіологу Августу Крогу за відкриття механізму регуляції капілярного кровообігу. Оцінюючи в цілому тематику Нобелівських премій, що були присуджені в 20–40-ті роки, слід констатувати, що головні досягнення лауреатів цих років повністю відображають тенденції розвитку науки в цей період, який можна вважати завершенням класичної, \"домолекулярної\" епохи біології та медицини, що розпочалася ще наприкінці ХІХ ст. Саме ці роки знаменуються відкриттям груп крові людини (премія 1930 р. Карлу Ландштейнеру), завершується побудова класичної хромосомної теорії спадковості (Нобелівська премія, присуджена із значним запізненням, у 1933 р. видатному Томасу Моргану), закладаються підвалини архітектоніки метаболічної карти клітини, виконуються основоположні дослідження в нейрофізіології, імунології, створюється фундамент майбутнього зльоту хіміотерапії. Так, зокрема, в галузі біохімії відбувається перший прорив у вивченні ферментів клітинного дихання та молекулярної організації окислювальних процесів (Нобелівські лауреати Отто Мейергоф, 1923, Отто Варбург, 1931, Альберт Сент-Д\'єрдьї, 1937), відкриття коферментних вітамінів групи В (Христіан Ейкман, Фредерик Хопкінс, 1929), вітаміну С (Альберт Сент-Д\'єрдьї, 1937), розшифрування інтермедіатів та шляхів внутрішньоклітинного обміну вуглеводів (американські біохіміки, подружжя Герті та Карл Корі, 1947). Завершується наприкінці 30-х років та відзначається премією 1953 р. опис циклу трикарбонових кислот — славнозвісного \"циклу Кребса\" (Нобелівська премія 1953 р., присуджена Хансу Кребсу разом з Фріцем Ліпманом — першовідкривачем коензиму А та ролі АТФ у біоенергетичних процесах).Значний прогрес у фізіології людини і тварин був досягнутий у передвоєнні роки завдяки дослідженням властивостей нейронів та організації рефлекторної діяльності, серед яких особливу перевагу членами Нобелівського комітету було надано фундаторським дослідженням британських фізіологів Чарльза С. Шерингтона, який ще в 1906 р. в книзі \"Інтегративна діяльність нервової системи\" сформулював загальні принципи сучасної нейрофізіології, та Едгара Д. Едріана — премія 1932 р. \"за відкриття, що стосуються функцій нейронів\". Розпочата роботами Т. Еліота (1904), Дж. Ленглі (1906) та продовжена декілька десятиріч потому інтелектуальна епопея розв\'язання механізмів міжнейронного передавання сигналів — епоха пошуків, блискучих перемог, розчарувань та додаткових перевірочних експериментів — була увінчана присудженням у 1936 р. Нобелівської премії англійському фізіологу Генрі Х. Дейлу та німецькому фармакологу Отто Льові \"за відкриття хімічної природи передачі нервової реакції\". Як слушно зауважив пізніше в своїх мемуарах один з авторів теорії хімічного, медіаторного механізму синаптичної передачі бельгійський фармаколог та радіобіолог З. Бак, \"вражаючий розвиток цієї концепції протягом останніх двох десятиріч спричинив виникнення по-справжньому революційних ідей не тільки в фізіології, а й у фармакології та біофізиці\".

Лауреати Нобелівських премій у галузі фізіології та медицини

Першорядне значення для всього наступного прогресу медицини та охорони здоров\'я мало вчення про антибіотики, розроблене в 40–50-ті роки, та виділення перших активних діючих сполук, що започаткувало подальший переможний поступ антибіотикотерапії, яка кардинально змінила все обличчя інфекційних та хірургічних клінік. Всесвітнього визнання набуло відкриття групою британських вчених — мікробіологом Олександром Флемінгом, біохіміками Е. Чейном та Х. Флорі, які в 1940 р. завершили роботу з виділення в очищеному вигляді першого антибіотика — пеніциліну, що був з разючим ефектом уперше застосований для лікування поранених в армії США під час Другої світової війни (Нобелівська премія 1945 р.). Черговим досягненням в антибіотикотерапії стали дослідження американського мікробіолога Зелмана А. Ваксмана (уродженця українського містечка Прилуки) з виділення стрептоміцину (1943 р.), що став першим високоефективним протитуберкульозним антибіотиком (Нобелівська премія 1952 р.).

Фактичний та концептуальний матеріал теоретичної біології та медицини, накопичений до 50–60-х років ХХ ст., спричинив настання принципово нового — молекулярно-біологічного етапу розвитку цих наук. Характеризуючи початок цього процесу, Альберт Сент-Д\'єрдьї, який сам пройшов творчий шлях від морфології клітини черех фізіологію до квантової біохімії, в передмові до книги \"Біоелектроніка\" зазначає: \"Найзначнішим прогресом у біології нашого сторіччя було звернення до вивчення процесів на молекулярному рівні. Наступним кроком буде, очевидно, перехід на субмолекулярний, електронний рівень\". За загальним визнанням, історичною межею, що позначила початок нового періоду, слід вважати 1953 рік — рік опублікування в журналі \"Nature\" Джеймсом Д. Уотсоном та Френсисом Х. Криком славнозвісної статті, що починалася непретензійною фразою: \"Ми пропонуємо вашій увазі структуру солі дезоксирибонуклеїнової кислоти (ДНК). Ця структура має деякі нові властивості, що становлять загальний біологічний інтерес\". Модель будови молекули ДНК як подвійної спіралі, що була запропонована дослідниками, вперше створювала чіткі наукові уявлення про механізм подвоєння — реплікації ДНК, тобто рівного розподілу генетичного матеріалу між дочірніми клітинами, що становило чи не головну з найтаємніших біологічних загадок протягом усього існування людської цивілізації. З височини сьогоднішнього бачення подальшого розвитку всієї біомедицини другої половини ХХ ст. відкриття Дж. Уотсона і Ф. Крика (Нобелівська премія 1962 р. спільно з Морисом Х. Уілкінсом) стоїть поряд з такими епохальними досягненнями біології, як становлення клітинної теорії будови живих істот, створення теорії еволюції Чарльзом Дарвіном, основ класичної генетики Грегором Менделем.

Уже в наш час історики науки звернули увагу на певну непослідовність експертів Нобелівського Комітету. Так, до лауреатської групи 1953 р. не потрапила непересічна Розалінд Франклін, на кристалографічних дослідженнях якої значною мірою грунтувалися узагальнення дослідників з Кембриджу. На жаль, Р. Франклін пішла з життя вже у 1958 р., у 37 років, так і не дочекавшись прижиттєвого визнання її як видатного вченого та людини... Поза увагою залишився також \"американський буковинець\" Ервін Чаргафф (1905–2002), який вперше визначив сталі й специфічні для дезоксирибонуклеїнових кислот кожного біологічного виду кількісні співвідношення між пуриновими та піримідиновими азотистими основами — \"правила Чаргаффа\", або \"принцип комплементарності\", що став одним з головних теоретичних обгрунтувань уявлення про двоспіральну молекулу ДНК та механізм її реплікації. Однак історія науки, як і історія взагалі, не знає умовного способу, а ці ремарки аж ніяк не зменшують величі досягнень ушанованих Нобелівських лауреатів...Задля історичної та загальнолюдської справедливості не можна не згадати, що вперше концепцію \"Omnia molecula ex molecula\" (\"Кожна молекула з молекули\"), реалізовану в уявленні про матричний синтез генетичних макромолекул, було недвозначно сформульовано видатним російським біологом Миколою Костянтиновичем Кольцовим вже на початку 30-х років. Він вважав, що в основі кожної хромосоми лежить найтонша нитка, що являє собою спіральну послідовність величезних органічних молекул — генів. Можливо, вся ця спіраль є однією велетенської довжини молекулою (Н. К. Кольцов, 1934). Однак у 1940 р. М. Кольцов пішов з життя. У тому ж році було заарештовано всесвітньо відомого генетика, колишнього Президента ВАСГНІЛ, члена Лондонського Королівського товариства Миколу Івановича Вавілова, який після тривалих тортур загинув у 1943 р. в саратовській тюрмі; розгромлено провідну генетичну школу, представлену іменами А. С. Серебровського, Г. А. Левитського, С. С. Четверикова, А. Р. Жебрака, М. П. Дубініна та багатьох інших; емігрували М. В. Тимофєєв-Ресовський, Ф. Г. Добжанський, один із засновників уявлення про генетичний код, блискучий теоретик Г. Г. Гамов; виїхав з СРСР першовідкривач радіаційного мутагенезу, майбутній Нобелівський лауреат (1946 р.) Герман Мьоллер. Після зловісних сесії ВАСГНІЛ 1948 р. та \"Павлівської\" сесії АН і АМН (1950 р.) над усією радянською біологією та медициною були розпростерті \"совині крила\" лисенківщини, реакції та наукового обскурантизму, тоді як вчені Заходу продовжували наполегливо працювати над таємницями гена, клітини та головного мозку...