ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Загрузка...

Головна Медицина. Фізіологія. Анатомія. Історія медицини → Діагностика та терапія ВІЛ-інфекції/СНІД

Установлення клінічного діагнозу проводиться з метою надання адекватної медичної допомоги інфікованим особам, що повинна включати не лише медикаментозну терапію, але й психологічну підтримку. Протиепідемічне значення цієї допомоги полягає у тому, що завдяки проведенню медикаментозної терапії знижується вміст ВІЛ у біологічному матеріалі, відповідно зменшується ймовірність зараження іншої людини, а практика безпечної поведінки перериває шляхи передачі від нього інфекції. Діагностика ВІЛ-інфекції/СНІД передбачає не лише визначення факту зараження особи, але й встановлення стадії та характеру перебігу захворювання, його прогнозування і вибір відповідної тактики лікування. Для виставлення діагнозу будь-якого інфекційного захворювання необхідно провести ретельний аналіз епідеміологічних, клінічних і лабораторних даних. До епідеміологічних факторів ризику зараження ВІЛ відносяться відомості про:

  • наявність сексуальних контактів з особами, які набули ВІЛ;

  • ін\'єкційне вживання пацієнтом наркотиків, особливо разом із ВІЛ-позитивними особами;

  • участь у комерційному сексі (як клієнта або як працівника);

  • наявність великої кількості статевих партнерів;

  • перебування на територіях із високим рівнем інфікованості населення ВІЛ (наприклад, у країнах Західної Африки);

  • нетрадиційну сексуальну орієнтацію;

  • переливання крові або препаратів з неї, проведення штучного запліднення з використанням донорських статевих клітин або трансплантацію тканин чи органів;

  • велику кількість парентеральних медичних маніпуляцій в анамнезі (ін\'єкцій, хірургічних втручань, ендоскопічних досліджень тощо);

  • наявність професійних факторів ризику (медичні працівники, що контактують із кров\'ю, виділеннями зі статевих органів та слизовими оболонками, правоохоронці, спортсмени травматичних видів спорту).

Для немовляти найвищим фактором ризику вважається інфікування матері ВІЛ, а також належність його батьків до будь-якої групи ризику. До останнього часу не припиняються суперечки: чи можна діагностувати ВІЛ-інфекцію без лабораторного підтвердження — лише на підставі клінічних ознак захворювання. Через доступність обстеження на виявлення антитіл до ВІЛ сьогодні це не є проблемою в нашій країні, але цілком можливо, наприклад, в країнах Західної Африки. Клініцисти спостерігають безліч випадків, коли діагноз ВІЛ-інфекції не викликає сумніву у лікаря вже з моменту ознайомлення з анамнезом й першого огляду пацієнта попри поліморфізм клінічної картини цієї хвороби. За відсутності специфічного противірусного лікування пацієнтів весь ланцюг подій від зараження ВІЛ до смерті відтворюється приблизно за 10 років. Цей термін може бути меншим або більшим, що залежить від багатьох чинників. Насамперед — шлях зараження: так, при переливанні крові цей період скорочується до 7 років, у хворих на гемофілію він становить 10 років, у споживачів ін\'єкційних наркотиків — до 12 років, у гомосексуальних чоловіків — 8–12 років. Важливе значення має вік зараження: якщо інфікування відбулося у віці 16–24 роки, СНІД розвивається в середньому через 15 років після зараження, а у пацієнтів, які набули ВІЛ у віці 35 років і пізніше, — в середньому всього 6 років. Відомі випадки дуже короткого періоду, який проходить від виявлення антитіл до появи перших клінічних ознак СНІД (декілька тижнів), але існують випадки носійства, що триває 15–17 років і довше. Останніх називають \"тривалими непрогресорами\", і на них припадає близько 4–7% від усіх ВІЛ-позитивних осіб. Перебіг ВІЛ-інфекції розподіляють на ряд послідовних стадій:

  • інфікування,

  • первинна ВІЛ-інфекція (з клінічними ознаками або без них),

  • стадія сероконверсії (поява специфічних антивірусних антитіл),

  • латентна стадія,

  • стадія ранніх проявів ВІЛ-інфекції,

  • синдром набутого імунодефіциту (СНІД).

Первинна ВІЛ-інфекція (\"гостра ВІЛ-інфекція\", або гострий сероконверсійний синдром) спостерігається у 50–90% усіх випадків зараження. Вважається, що від моменту інфікування до появи первинної ВІЛ-інфекції зазвичай проходить 2–4 тижні, іноді цей час може бути довшим і сягати 10 місяців. Його симптоми не мають специфічних ознак: це слабкість, лихоманка, біль у м\'язах і суглобах, збільшення лімфовузлів, фарингіт (запалення горла), тонзиліт та катар верхніх дихальних шляхів, також можуть з\'являтися висипка (переважно на обличчі та тулубі, рідше — на кінцівках, у тому числі на долонях та стопах), виразки на шкірі та слизових оболонках роту, стравоходу чи геніталій, проноси, головний біль, нудота та блювання. Спостерігаються також неврологічні порушення — від головного болю до зворотної енцефалопатії зі втратою орієнтації, пам\'яті та розладами свідомості. Зазвичай гостра ВІЛ-інфекція триває 1–4 тижні і супроводжується високим рівнем ВІЛ у крові, а зникнення клінічних ознак хвороби відбувається паралельно зі зменшенням вірусного навантаження, появою та зростанням вмісту специфічних противірусних антитіл та активністю кілерних клітин. Вважається, що наявність виразної клінічної симптоматики та її тривалість понад 2 тижні свідчать про прискорений (до 3 років) розвиток СНІД. Виявлення пацієнтів саме на цій стадії й негайне призначення антиретровірусних препаратів дозволяє довгостроково контролювати розвиток захворювання.

Діагностика та терапія ВІЛ-інфекції/СНІД

Сероконверсія — стадія ВІЛ-інфекції, яка характеризується появою в крові антитіл до ВІЛ, що виявляються за допомогою стандартного тестування. Час від зараження до появи антитіл називають \"сліпим вікном\" (наукова назва — \"сероконверсійне чи cеронегативне вікно\", від serum — сироватка, зумовлена тим, що обстеження сироватки в цей період даватиме негативний результат).

Рання фаза ВІЛ-інфекції настає після появи антитіл і триває в середньому півроку. В цей час відбувається встановлення рівноваги між ВІЛ та імунітетом, що супроводжується коливаннями вірусного навантаження та вмісту антитіл (аж до повного їх зникнення та подальшої появи). Після цього періоду кількість копій ВІЛ та чисельність СD4+-клітин стабілізуються і протягом кількох наступних років за відсутності специфічного лікування їх коливання майже непомітні. Вважається, що нижчий рівень вірусного навантаження свідчить про кращий прогноз, вищий — про гірший. Раннє застосування антивірусних препаратів сприяє зменшенню вмісту ВІЛ аж до того рівня, який неможливо визначити існуючими нині лабораторними тестами.Під час латентної стадії захворювання пацієнти не мають ніяких скарг, при їх клінічному обстеженні, як правило, відсутні будь-які зміни, за винятком збільшення лімфовузлів. Саме лімфоїдна тканина у цей час є головним резервуаром вірусу. Швидкість його розмноження дуже висока, це супроводжується щоденним знищенням до 10 млрд CD4+-лімфоцитів, але всі вони заміщаються новими клітинами. Щодоби оновлюється приблизно третина всієї популяції ВІЛ, що є в організмі людини, і близько 6–7% CD4+-лімфоцитів (тобто їх повна заміна відбувається кожні півмісяця).По мірі прогресування захворювання клітини лімфовузлів руйнуються, що призводить до звільнення з них вірусу і поступового переходу хвороби у фазу персистуючої генералізованої лімфаденопатії. Після цього тривалість інфекційного процесу становить в середньому від 6 міс до 5 років. Крім генералізованої лімфаденопатії, наприкінці цієї фази можуть спостерігатися збільшення печінки, селезінки та астенічний синдром. Стадія ранніх клінічних проявів ВІЛ-інфекції раніше була відома під назвою \"СНІД-асоційований комплекс\" (САК), а у 1993 році отримала назву \"стадія B\". Перехід у стадію СНІД супроводжується втратою маси тіла більше 10%, тривалими (понад 1 місяць) проносами та лихоманкою, появою поверхневих грибкових, вірусних або бактеріальних ушкоджень шкіри та слизових оболонок, розвитком фарингітів, тонзилітів, гайморитів, синуситів.