ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Медицина. Фізіологія. Анатомія. Історія медицини → Медицина України – Руси в IX –XII ст.

Взагалі, цікавими були взаємовідносини між Агапітом і Вірменином, який досконало володів усіма способами діагностики і прогнозом хвороб, міг по \"жилобиению\" (по пульсу) передбачити перебіг захворювання. Але суперництво між ними спалахнуло через заздрість Вірменина після довгого і безуспішного лікування ним князя Володимира Мономаха. Вірменин і його однодумці намагалися навіть отруїти Агапіта, але отрута не подіяла на ченця.

Коли ж захворів сам Агапіт і не в змозі був піднятися з ліжка, то прийшов до нього Вірменин і між ними відбулася суперечка про мистецтво і мету лікування. Взяв Вірменин руку Агапіта і передрік йому смерть на третій день. \"Се ли єсть умение — смерть мя поведаши, а помощи мя не можети!\" — з докором відказав йому Агапіт.

Помер Агапіт у жовтні 1095 року. Поховано його було в Ближніх печерах Києво-Печерської Лаври. Там і сьогодні, вже протягом 9 століть, зберігаються добре муміфіковані останки першого київського лікаря.

Лікарська діяльність Агапіта дістала відображення в гравюрах XVI - ХУІІ ст. Одним з перших іконографічний портрет Агапіта, надрукований в \"Патерику\" (1661 р.), зробив гравер Києво-Печерської Лаври Ілля. Збереглися зображення лікаря в монументальних розписах лаврських храмів.

1982 року на фасаді будинку колишньої Микільської церкви на згадку про першого видатного лікаря України - Руси встановлено бронзову дошку з його барельєфним портретом.

Проте зображення Агапіта, як правило, різні. Це й зрозуміло: кожний художник користувався особистим розумінням образу стародавнього лікаря.

У 1986 році московський судмедексперт С.О.Нікітін створив скульптурний портрет Агапіта. В основу роботи покладено метод відомого вченого М.М.Герасимова. Агапіта зображено з пучком цілющої трави.

Добре збереження останків печерських ченців протягом стількох століть постійно цікавило вчених. Завдяки яким факторам збереглися і муміфікувалися поховані в печерах останки ченців? Чи це - природний процес, чи штучне бальзамування?

Фахові комісії працювали в 1922 і 1939 роках. У 1985 році вчені знову звернулися до цієї проблеми. Детальні дослідження дозволили встановити зріст Агапіта — 166 см, вік, в якому він помер, — приблизно 60 років (це збігається з літописними даними), час поховання — кінець XI ст. Встановлено також, що за життя Св. Агапіт страждав на артрозоартрит попереково - грудного відділу хребетного стовпа, спонділоартрит, пародонтоз, накульгував на праву ногу; від народження в нього нe було мізинця на лівій руці.

Біохімічні дослідження показали, що в муміфікованих тканинах останків Агапіта та інших ченців зовсім не було дубильних і бальзамуючих речовин. Тобто процес муміфікації проходив природним шляхом і можна назавжди відкинути припущення про штучне бальзамування похованих в печерах ченців Печерського монастиря.

5.2Світська та народна медицина. Проте монастирська медицина на Русі не була монополістом. Існувала й світська, мирська медицина.

За часів князювання Володимира Святославича (978—1015) Україна - Русь підноситься до рівня наймогутнішої держави тогочасної Європи. Запровадження християнства в історичному аспекті мало позитивне значення: єдність релігії сприяла господарському і культурному зближенню і об\'єднанню слов\'янських князівств. З прийняттям його зміцнилася позиція України - Руси серед інших європейських країн, в яких християнство було вже державною релігією. Прийняття християнства зміцнило зв\'язки України - Руси з Візантією — найкультурнішою країною тогочасного світу.

Виконання обрядів християнського культу вимагало письменних виконавців, релігійних книжок слов\'янською мовою, що сприяло розвиткові письменності, перекладові церковних книг.

З часом почали перекладати не лише книги релігійного змісту. Ярослав Мудрий (1019—1054), як про нього пише літописець, \"собра писце многи, й перекладаше от грек на словенское письмо, и списаше книги многи\". Серед феодальної верхівки проявляється потяг до знань. Літописець зазначає що деякі з князів знають п\'ять іноземних мов (Всеволод Ярославич), окремі з них витрачають великі кошти на придбання книжок (Святослав Ярославич, Микола Святоша).

\"...Велика польза от учения книжного... Се бо суть реки, напояща вселенную... Сими бо в печали утешаеми есьми\",—додає від себе літописець. Письменність поширюється згодом не тільки у вищих верствах населення і серед духівництва, а частково і серед ремісників та торгового люду. Тим часом основою всіх практичних знань, які мав народ, залишалися досвід і переказ. Розкопки свідчать, що в Х—XII ст. в Києві та інших містах виготовляли високої якості металеву зброю, витончені ювелірні вироби, скло тощо. Всі ці знання передавалися тільки практично.

Так само було і з медичною допомогою. По містах серед представників різних професій були й особи, які займалися лікувальною справою. Вже в ці часи окремі з них \"спеціалізувалися\" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, допомозі породіллям тощо. Для частини цих осіб лікувальна справа була не основним заняттям, а лише додатковим заробітком. Із збільшенням населення міст зростав попит на медичну допомогу. А отже зростала кількість осіб, для яких лікувальна справа була основною професією, частіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з елементами містичного характеру, що зумовлювалося тогочасним світоглядом. Ці народні лікарі користувалися довір\'ям у населення і представників влади.

У ранніх наших збірниках законоположень (\"Руська правда\", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування. Поруч з лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих княжих дворах, у великих містах практикували і приїжджі лікарі з країн Заходу й Сходу. Вони ознайомлювали наших лікарів з лікувальними засобами своїх країн і, в свою чергу, запозичували і переносили в свої країни наш лікувальний досвід, зокрема використання цілющих властивостей лікарських рослин.

У Візантії, яка була \"вогнищем\" медичних знань, вже у V столітті видавалися самостійні медичні збірники. Багато лікарів — вихідців з Візантії, зажило великої слави: Феофіл Нонн, Симеон Сич тощо. В посольстві св. Володимира був лікар Іоан Смера.

Київський князь Володимир Мономах, який правив на рубежі ХІ-ХІІ ст., у складеному ним \"Повчанні\" закликав власних синів як майбутніх правителів: \"Будьте отцями сиріт. Не залишайте сильним губити слабких. Не залишайте хворих без допомоги\".

Були й жінки-цілительки. Так, селянська дівчина, дочка бортника Февронія, яка дістала медичні знання від своїх батьків— народних лікарів, успішно застосовувала їх на практиці. Дочка чернігівського князя Єфросинія була \"зело сведуща в Асклепієвих писаннях\" — так називали тоді медичні книги. Княжна Анна Всеволодівна в ХІ ст. у Києві відкрила світську школу, де викладалась медицина. Онука Володимира Мономаха – Євпраксія - зробила справжній революційний крок – написала медичну працю, присвячену питанням фізіології, гігієни, пропедевтики та профілактики деяких захворювань