ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Сфера застосування давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку

Без пред\'явлення вимоги про примусове виконання рішення про захист не може бути відкрито виконавче провадження і прийнято до виконання виконавчий документ. Ця вимога, відповідно до ст.18 Закону України \"Про виконавче провадження\", оформляється у вигляді заяви. Закон не регламентує форми та змісту такої заяви. Однак, на думку авторів навчального посібника \"Виконання судових рішень\", \"заява, яка подається на примусове виконання рішення має бути письмовою і містити зміст заявленого клопотання\" [3, с.67]. Ця позиція дотримується і на практиці. Державні виконавці вимагають, щоб стягувачі подавали письмово оформлені заяви із зазначенням вимоги про примусове виконання рішення. Так, вимагаючи відкриття виконавчих проваджень з виконання рішень судів, стягувачі звертаються до відділів Державної виконавчої служби з письмовими заявами [4; 5; 6]. До заяви про відкриття виконавчого провадження, тобто про примусове виконання добровільно невиконаного обов\'язку, стягувач зобов\'язаний додати виконавчий документ, що підлягає виконанню (п.1 ст.18 Закону України \"Про виконавче провадження\").

Заяви– вимоги про примусове виконання рішень про захист цивільних прав можуть бути пред\'явлені органові примусового виконання лише в межах строків, встановлених у ст.21 Закону України \"Про виконавче провадження\". Цією статтею встановлено строки давності примусового виконання добровільно невиконаного обов\'язку. Отже, давність примусового виконання добровільно невиконаного обов\'язку застосовується до вимог про примусове виконання рішень про захист матеріальних цивільних прав.

Перелік рішень, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою встановлено у ст.3 Закону України \"Про виконавче провадження\". Звернення з вимогами про їх примусове виконання можливе в межах строків пред\'явлення виконавчого документа до виконання. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов\'язку поширюється на вимоги про примусове виконання:

  • рішень, ухвал і постанов судів у цивільних справах;

  • вироків, ухвал і постанов судів у кримінальних справах у частині майнових стягнень (давність примусового виконання добровільно невиконаного обов\'язку не застосовується до \"...вироків суду в частині конфіскації майна і накладення штрафу як засобів кримінального покарання, оскільки їх виконання можливе в межах давності виконання обвинувальних вироків\" [7, с.530];

  • мирових угод, затверджених судом;

  • рішень, ухвал, постанов господарських судів;

  • виконавчих написів нотаріусів;

  • рішень третейських судів;

  • рішень комісій по трудових спорах;

  • рішень іноземних судів і арбітражів у передбачених законом випадках;

  • рішень Європейського Суду з прав людини з урахуванням особливостей, передбачених Законом України \"Про виконання рішень Європейського Суду з прав людини\";

  • рішень державних органів, прийнятих з питань володіння і користування культовими будівлями та майном;

  • рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень у передбачених законом випадках;

  • рішень інших органів державної влади, якщо за законом їх виконання покладено на Державну виконавчу службу.

До рішень інших державних органів, що підлягають примусовому виконанню, належать, наприклад, рішення органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Ці органи, відповідно до ст.158 Земельного кодексу України, можуть приймати рішення у спорах щодо земельних сервітутів. У разі невиконання таких рішень добровільно вони можуть бути пред\'явлені для примусового виконання до державної виконавчої служби.

Проте, не всі із перелічених вище рішень про захист підлягають примусовому виконанню. Наприклад, за способом захисту рішення, зокрема судові, прийнято поділяти на три види:

  • рішення про присудження;

  • рішення про визнання;

  • перетворювальні рішення.

Рішенням про присудження боржник– відповідач зобов\'язується до примусового здійснення добровільно невиконаного ним обов\'язку, яке полягає у вчиненні певних дій або утриманні від їх учинення на користь кредитора. Типовими прикладами рішень про присудження є рішення про стягнення аліментів, про виселення із жилих приміщень, про відшкодування збитків або моральної шкоди, про усунення перешкод у користуванні майном та ін. \"Характерною особливістю таких рішень є їх здатність бути виконаними в примусовому порядку\" [8, с.8].

У рішенні про визнання суд або інший орган, організація чи особа підтверджує наявність або відсутність між сторонами спору певних правовідносин, в існуванні яких у них виник сумнів. Залежно від мети, яка досягається із постановленням рішень про визнання, вони поділяються на позитивні і негативні. Рішення, які спрямовані на підтвердження наявності певних правовідносин між сторонами спору (наприклад, про визнання права власності на житло) називаються позитивними. Якщо ж у рішенні підтверджується відсутність певних правовідносин між сторонами спору (наприклад, про визнання договору недійсним), таке рішення визнається негативним. \"Характерною особливістю рішень про визнання, – як стверджує професор Є.Г. Пушкар, – є те, що вони ніколи не вимагають примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо рішенням\" [8, с.8]. Із набранням законної сили рішенням про визнання захист є таким, що вже відбувся. Від протилежної сторони не вимагається вчинення якихось дій або утримання від них. \"Такі акти не слід розглядати як підстави виконання\" [9, с.430].