ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Поширення неправдивих відомостей як підстава виникнення права на захист від недобросовісної інформації

Реферат на тему:

Поширення неправдивих відомостей як підстава виникнення права на захист від недобросовісної інформації

У практиці розгляду судами позовів про захист честі, гідності і ділової репутації постала проблема, яка, на нашу думку, має значне теоретичне і практичне значення, а саме: проблема тлумачення і практичного застосування судами поняття \"поширення відомостей, що не відповідають дійсності\", яке вжите в ст.7 ЦК України. Ця норма фактично містить опис складу цивільного правопорушення, яке тягне відповідальність у вигляді обов\'язку спростування таких відомостей і відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням, якщо такі відомості ганьблять честь і гідність громадянина чи ділову репутацію громадянина або організації.

Згідно з ст.7 ЦК України, \"громадяни або організації, відносно яких поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їхнім інтересам, честі, гідності або діловій репутації, вправі поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням\".

Відтак, у вжитому в цьому випадку законодавцем формулюванні термін \"відомості\" пов\'язаний з громадянином та організацією як потенційними позивачами та словосполученням \"відносно яких поширені\". Звідси маємо поняття \"відомості, поширені відносно громадянина або організації\".

Практика судового розгляду відповідної категорії справ свідчить, що суди досить часто тлумачать це поняття максимально широко в контексті ст.7 ЦК, і під відомостями, поширеними відносно позивачів, розуміють будь-яку інформацію, яка так чи інакше торкається позивача або зачіпає його інтереси.

Цьому сприяє частково і те, що ні в постанові Пленуму Верховного Суду №7 від 28 вересня 1990 р. з наступними змінами і доповненнями \"Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій\" [1], ні в узагальненнях практики Верховного Суду щодо розгляду справ за позовами до засобів масової інформації про захист честі, гідності і ділової репутації саме цей аспект застосування ст.7 ЦК не висвітлено. Постанова Пленуму Верховного Суду досить детально роз\'яснює, що саме слід вважати \"поширенням\" відомостей, які саме ознаки дають підставу говорити про \"приниження відомостями честі і гідності\" особи; кого можна вважати належними позивачами і відповідачами за цими позовами тощо. Проте питання, яке коло відомостей підпадає під формулювання \"відомості відносно громадянина або організації\" залишається відкритим [2].

Утім, таке формулювання несе в собі велике функціональне навантаження, оскільки поряд з іншими згаданими поняттями саме воно формує об\'єктивну сторону цивільного правопорушення, передбаченого ст.7 ЦК України.

Видається, що розширене тлумачення в контексті ст.7 ЦК України поняття \"відомостей відносно особи\" є неправильним у суто правовому розумінні. Саме до такого висновку приводить системний порівняльний аналіз різних законів, які підлягають застосуванню в таких випадках. У ст.7 ЦК відповідне поняття викладене як \"відомості відносно громадянина або організації\". У ч.4 ст.32 Конституції України норма, що подібна за змістом до норми ч.3 ст.7 ЦК, сформульована з використанням вже дещо іншої термінологічної формули: \"Кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім\'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації\".

Тобто тут предмет правопорушення, що обговорюється, визначено більш вузько – як \"інформація про особу\". Аналогічне формулювання вжите в ст.37 Закону України \"Про друковані засоби масової інформації в Україні\", яка визначає підстави виникнення у громадян, юридичних осіб і державних органів права вимоги від редакції друкованого засобу масової інформації публікації відповідного спростування. Згідно з текстом цієї норми, таке саме право виникає у перелічених осіб щодо спростування \"поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь і гідність\". Тут знову-таки можна вичленити формулу \"відомості, поширені про особу\". При цьому дозволимо собі нагадати зміст п.2 Постанови Пленуму Верховного суду України від 1 листопада 1996 р. №9 \"Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя\" [3], де котрий раз підкреслюється, що Конституція є нормативним актом найвищої юридичної сили і прямої дії і \"суди при розгляді конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону... з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії\".

Відтак маємо два розбіжних визначення одного і того ж поняття у Конституції України та Цивільному кодексі України. Притім суди, розглядаючи відповідні спори, мають виходити з визначення, даного Конституцією України. Отже, у даному разі слід вважати, що підставою відповідальності засобів масової інформації (в складі інших підстав) є поширення відомостей безпосередньо \"про особу\", а не відомостей \"відносно громадянина або організації\".

На перший погляд, видається, що це лише незначна термінологічна розбіжність. Однак ця розбіжність має принциповий характер. Це стає зрозуміло, якщо звернутись до Закону України \"Про інформацію\", який у ст.18 дає класифікацію видів інформації, де, зокрема, виділяється як самостійний вид інформації \"інформація про особу\" [4]. А в наступних статтях цей закон дає окремі визначення кожного із згаданих у ст.18 видів інформації. Класифікація ця далека від довершеності, проте вона є чинною, і в ній інформація про особу посідає відокремлене місце і, відповідно, визначається певним правовим поняттям, що має самостійне змістове навантаження.

Інформація інших видів, зокрема правова, соціологічна, так, як вона визначена в Законі \"Про інформацію\", також може стосуватись особи і тому підпадати під формулу \"інформація відносно особи\". Але вона, за наведеною в законі класифікацією, не належить до такого виду інформації, як \"інформація про особу\".

Якщо дотримуватись ст.32 Конституції, то поширення інформації, що не є \"інформацією про особу\" в точному правовому значенні цього поняття, не може слугувати підставою для позову про відшкодування шкоди.