ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Зміна умов та розірвання кредитного договору: деякі недоліки законодавчого регулювання

Запозичення досвіду російського законодавства і введення у Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року норм щодо зміни та розірвання умов договору, без сумніву, є необхідним. Специфіка кредитного договору і вагомість для економіки явища, опосередкованого ним, зобов\'язує законодавця передбачити й окремі підстави для зміни умов чи розірвання власне цієї угоди.

Зважаючи на оцінювальний характер поняття \"невиконання зобов\'язань\", на доцільність включення в конкретні кредитні угоди особливих умов їх розірвання вказує судова практика. 21.06.2000 року АКБ \"Укрсоцбанк\" звернувся з позовом до Я.І. про розірвання кредитного договору (справа №2-378/2001 місцевого суду Франківського району м.Львова). Банк уклав цей договір строком на 10 років з Я.І. згідно з Положенням про споживче кредитування працівників системи Укрсоцбанку, відповідно до п.13 якого при звільненні з роботи позичальника за власним бажанням без поважних причин, за згодою сторін та з ініціативи власника або уповноваженого ним органу залишок заборгованості повертається достроково. В разі відсутності у позичальника можливості достроково повернути кредит на залишок заборгованості оформляється додаткова угода про повернення кредиту на загальних умовах. Звільнившись за власним бажанням з роботи, Я.І. відмовився повертати решту кредиту або оформляти додаткову угоду, яка б передбачала не пільгові знижені, а звичайні відсотки. Рішенням місцевого суду Франківського району м.Львова від 11.05.2001 року в позові банку було відмовлено.

Таке вирішення питання видається неправомірним. Вимога згаданого вище Положення щодо повернення залишку заборгованості за пільговим кредитом у разі звільнення працівника є цілком правомірною і має імперативний характер, як і норма про можливість укладення додаткової угоди. Невиконання цих вимог слід розцінювати як невиконання зобов\'язання за угодою і кваліфікувати як достатню підставу для розірвання кредитного договору, а зазначення в договорі будь-якої підстави розірвання домовленості є виявом принципу свободи договору. В той же час ця судова справа підкреслює доцільність внесення до умов договору детального переліку підстав його розірвання, передбачених та непередбачених законом, і уточнення законом такого права сторін на визначення підстав розірвання, не передбачених законом.

З достроковим розірванням договору і функціонуванням забезпечувальних зобов\'язань як акцесорних пов\'язана цікава ситуація, яка неоднозначно вирішується на практиці. Специфіка виконання зобов\'язання позичальником по сплаті частинами основного боргу та відсотків зумовлює спори, які виникають, коли боржник, наприклад, сплачував декілька місяців платежі, а потім не сплачує декілька чергових платежів. Керуючись загальним строком дії договору, не відмежовуючи від нього строків виконання окремих зобов\'язань, нотаріуси відмовляють у вчиненні виконавчого напису щодо звернення стягнення на заставлене майно, мотивуючи тим, що строк виконання зобов\'язання ще не настав. Зауважимо, що, керуючись ст.1 закону України \"Про заставу\", кредитодавець набуває права звертати стягнення на заставлене майно в частині, пропорційно до частки невиконаного зобов\'язання.

Практика вказує, що кредитодавець, опинившись у такій ситуації, як правило, звертається до суду про розірвання кредитного договору. Так рішенням господарського суду м.Києва від 23.12.1999 року за позовом банку був розірваний кредитний договір за підставою неналежного виконання підприємством договірних зобов\'язань щодо сплати відсотків (справа №14/445 господарського суду м.Києва). Однак, звернувшись до нотаріуса з таким рішенням з вимогою про вчинення виконавчого напису щодо звернення на заставлене майно, банк отримав відмову, мотивовану тим, що із розірванням основного договору припинився і договір застави. Така відмова нотаріуса є цілком правомірною. Згодом банк звернувся до суду з позовом про звернення стягнення на заставлене майно. Після неодноразових судових розглядів і рішень різного рівня судових інстанцій Вищий господарський суд України 30.05.2000 року ухвалив рішення про задоволення вимог банку саме шляхом звернення стягнення на заставлене майно (справа №6/22 Вищого господарського суду України). Таке рішення, на нашу думку, не відповідає закону з таких міркувань. Невиконання обов\'язку по сплаті відсотків протягом кількох чергових термінів справді може бути підставою для дострокового розірвання кредитного договору, проте правовим наслідком реалізації такого права зобов\'язання за кредитним договором припиняються і винна сторона притягується до відповідальності у формі відшкодування збитків та стягнення неустойки. Однак із припиненням основного, забезпеченого заставою зобов\'язання відповідно до ст.28 закону України \"Про заставу\" припиняється і право застави. Отже, кредитодавець, розірвавши кредитний договір, втрачає право застави, тому Вищий господарський суд постановив рішення, що не відповідає національному законодавству.

Якщо позичальник повернув уже частину боргу, а потім припиняє платежі, закон надає кредитодавцю право або розірвати кредитний договір, втративши право застави, і відшкодовувати завдані збитки в загальному порядку, або звернути стягнення на заставлене майно в частині невиконаного зобов\'язання, або дочекатись закінчення терміну дії усього договору і тоді звертати стягнення на заставлене майно в цілому. Такий механізм захисту прав кредитодавця потребує вдосконалення, а саме надання йому можливості звертати стягнення на заставлене майно в цілому, а не в частині достроково в разі істотного порушення умов договору позичальником.

Пропонується для вирішення подібних спірних ситуацій внести до кредитного законодавства таку норму: \"Якщо позичальник не сплатив трьох чергових платежів (основного боргу і (або) відсотків), то кредитодавець має право вимагати дострокового повернення кредитних коштів, нарахованих відсотків та неустойки шляхом звернення стягнення на заставлене майно в цілому, якщо договором не передбачено інше\".

Література

  1. Брагинский М.И., Витрянский В.В. Договорное право. Кн. первая. Общ. положения. – М.: Статут, 2001. – С.433-447.

  2. Коссак В.М. Розірвання, зміна і припинення договорів // Матеріали УІІІ регіональної науково-практичної конференції \"Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні\". – Л, 2002. – С.145-146.