ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Особливості розвитку інституту адвокатури на землях східної Галичини і Буковини

Адвокат за угодою отримував від клієнта гонорар salarium (плату), або honorium (honorarius munus – винагорода за працю) [11, с.188]. Обмежень в розмірі гонорару не було. Адвокати під час виконання своїх захисних функцій вбиралися у спеціальний одяг, кольору, прийнятого у тому чи іншому воєводстві.

У 1778 р. було розроблено \"Зібрання судових прав\", яке часто називали Кодексом Замoйського [14, с.85], хоча в кінцевому результаті цей кодекс на польському сеймі не було прийнято [22, с.157-158]. Ст.ХІІІ, що складалася з 27параграфів, фактично мала бути законом про адвокатуру. Вона встановлювала норму, згідно з якою, адвокатом могла бути будь-яка особа, яка досконало знала польську і латинську мови, засвоїла добрі звичаї, мала знання публічного і цивільного, природничого і римського права та історії. Після здобуття юридичної освіти кандидат адвокатури мав проходити стажування в суді протягом 3 років, виконуючи канцелярську роботу. Згодом – стажування у патрона. Після проходження практики у патрона, термін якої чітко не був визначений, кандидат допускався до так званої патронізації при судах. Це означало, що він мав скласти адвокатські іспити і присягу, після чого ставав патроном. Але не у всіх судах такий патрон міг брати участь. Приміром, у вищих судах могли виступати патрони, які склали спеціальний іспит і крім того мали особливу рекомендацію членів палєстри, що виступали у вищих судах [14, с.85].

Розвиток адвокатури Польщі після її поділу державами-окупантами в різних провінціях відбувався під безпосереднім впливом законодавства держав-окупантів. Приміром, для Князівства Варшавського, яке згодом називалось \"Конгресівкою\", 22 липня 1807 р. було прийнято конституційний закон, який на багато років визначив порядок діяльності адвокатури [14, с.92]. Палестра поділялась на: патронів, адвокатів і меценасів. Патронів призначав міністр справедливості на подання Трибуналу І інстанції; адвокатів – за поданням апеляційних судів; меценасів – за поданням міністра справедливості королем. Отже, найкваліфікованіші і найбільш знатні захисники – звалися меценасами. При кожному трибуналі І інстанції створювалася палата захисників, а у Варшаві – Найвища Палата. У XVIII ст. польське законодавство встановлювало кількість адвокатів при кожній судовій інстанції: Коронному трибуналі – 30, в асесорії – 12, в референдарії – 12, у військовому департаменті – 16 адвокатів [21, с.62].

Палестранти відігравали важливу роль у судах різних інстанцій. Проте найвагоміша їхня роль була в роботі Королівського Трибуналу, який розпочинав свій строк повноважень в Пьотркові у перший понеділок після 11 листопада. Розпочиналася робота Трибуналу з урочистого відкриття, в якій брали участь меценаси. Очолював це дійство президент Трибуналу. В перший день проводилися богослужіння і моління в костелі, судді складали присягу. Як правило, вже в цей період меценаси перебували на цих урочистостях з своїми клієнтами. Після складення присяги Трибунал поздоровляв представник палестри, бажав доброї плідної роботи, а президент Трибуналу чи маршалок дякував за привітання. Судовий чиновник оголошував порядок розгляду справ, і Трибунал приступав до роботи. Весною суд переїжджав працювати до Любліна. Згідно з джерелами, меценаси з Пьотркова до Любліна не їхали, там їхні справи вже представляли місцеві меценаси – поляки чи русини (тобто українці) [27, с.69]. Захисники, які доїжджали до місця роботи Трибуналу, привозили з собою великі запаси харчів для себе та сіна і вівса для коней. Відповідно до існуючих звичаїв, кожен захисник повинен був мати багато різного одягу: в п\'ятницю і в період посту вбирався у все чорне; в суботу – в попелясте, а починаючи з 1776 року одяг мав бути припасований до відповідних кольорів, прийнятих у воєводстві, де працював Трибунал. Крім того захисник обов\'язково мусів мати шаблю, бути високо підстриженим з короткою чуприною і довгими вусами [26, с.70]. Визначний польський письменник І. Kрашевський так оцінював роль і значення середньовічної польської палестри: \"Були часи, в яких палестра відігравала в нас значну роль, яку сьогодні відіграють артисти. Відомі люди, навіть запобігали завоювати приязне ставлення до меценасів, приймали їх, поїли, годували, хвалили...\" [21, с.61].

Подальша історія адвокатури в Конгресівці була тісно пов\'язана з розвитком адвокатури в Росії, яка переносила на ці землі свою правову систему і в тому числі судову реформу 1864-1876 рр. [14, с.5-6].

Помітного розвитку інститут адвокатури в Галичині і Буковині набув після приєднання цих земель до Австро-Угорщини. Історичні джерела ХVІ ст. подають нам декілька прізвищ адвокатів-українців, котрі працювали в Галичині. Так відомий історик Іван Крип\'якевич називає Олександра Ігнатовича як українського адвоката, який працював на адвокатській ниві ще до 1546 р. З цих часів згадуються ще адвокати-українці Станіслав Гурський та Жигман [3, c.39]. Але історія поки що неохоче називає імена українських адвокатів, які працювали в Галичині до кінця ХVІІІ ст. Одним з перших як професійного українського адвоката того часу історичні джерела називають Андрія Ангелловича (народився 30 вересня 1766 р. у Гриневій). У1796 р. він дістав право на ведення адвокатської практики у Львові [8, с.83]. Український адвокат Вислобуцький працював у першій половині ХІХ ст.; згадуються також інші прізвища – Яворський, що народився 15 червня 1772 р. у с. Турочка Нижня Самбірського округу; Яков Березницький, Василь Гасевич, Іван Товарницький. [3, с.39]. Станом на 1849 рік у Львові був 41 адвокат, у тому числі лише 2 українці /Бачинський і Рачинський/, 3 – євреї, 32 – німці і поляки та 4 греко-католики [3, с.40]. У 1859 році в Галичині та на Буковині був 81 адвокат, у 1876 р. – 229, з них у Львові – 76.

Для законодавства Австрії характерним було підвищення вимог до адвокатури, починаючи із встановлення диференційованих високих цензів щодо вступу до адвокатури. Вже законом про суд від 1 травня 1781 року [9, с.109] особа, яка мала намір стати адвокатом, повинна була мати вищу юридичну освіту, ступінь доктора права, проходити стажування в адвоката без визначення строку та складати не прості іспити. Крім того, кандидат до адвокатури повинен був мати незаплямовану репутацію, не мати жодних боргів, бездоганно поводитись у приватному житті та ін. Цісарським декретом з 1802 року [9, с.109] для особи, котра мала намір стати адвокатом, введено нову вимогу – після проходження стажування у адвоката кандидат мав ще отримати від цісаря дозвіл на складання адвокатського іспиту. Фактично це було не що інше, як регулювання кількості адвокатів у монархії.

У 1826 р. декретом цісаря [9, с.109] встановлюється правило, за яким адвокат допускався до виконання своїх обовязків лише після ухвалення рішення міністром юстиції. Це право номінації відкрило широкі можливості до різних зловживань з боку влади [10, с.73].

На той час адвокати поділялися на: двірцевих і судових, двірцево-військових у Відні; судових – у великих центрах; земельних – у головних містах провінцій; гірничо-судових та інших.