ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Інститути речового права у римському приватному праві

Однак головне місце в системі речових прав належить праву власності. Це один із тих правових інститутів, які особливо добре були розвинені у римському приватному праві. Власність суттєво відрізняється від володіння, яке є тільки фактичним станом, в той час як власність є правом.

У римському праві упродовж тривалого часу не існувало терміна, яким би позначали право власності, а також єдиного поняття права власності, проте визначились повноваження власника: 1) ius utendi (право користування); 2) ius fruendi (право отримання доходу); 3) ius abutendi (право розпорядження); 4) ius possidendi (право володіння); 5) ius vindicandi (право витребувати річ від кожного фактичного володільця) [7, с.112].

Власність спочатку позначалася терміном dominium у розумінні панування. В кінці класичного періоду власність називається proprietas і позначає власність як право повне, виняткове, абсолютне.

Зазначивши складність і неоднозначність питання про суть інституту власності, російський дослідник А. Зайков критикує поширене в цивілістиці визначення права власності як сукупності повноважень володіння, користування і розпорядження, акцентуючи на тому, що простий перелік повноважень власника не може повно передати римську конструкцію власності [2, с.33-35]. Разом з тим ідея власності не передбачає, що втрата володіння, користування чи розпорядження ведуть до втрати права власності (права на річ). Власність постійна – її не можна знищити, відібравши річ у господаря.

Право власності як ідеальне панування особи над річчю, не потребувало переліку повноважень, які має власник. По-перше, тому, що всі ці права власника перелічити просто неможливо, їхній перелік не є вичерпним. Зокрема, римські юристи називали п\'ять повноважень власника, англійський юрист А. Оноре – одинадцять, а сучасне цивільне законодавство у зміст права власності включає три відомі елементи. По-друге, саме поняття власності, яке лежить в основі кожного права – єдине, абсолютне панування особи над річчю.

Є зауваження стосовно включення у поняття права власності такого елемента, як володіння. Це аргументують тим, що факт володіння є необхідною умовою для здійснення користування, одержання плодів, відчуження, знищення речі [2, с.38], тому не слід його ставити в один ряд з користуванням і розпорядженням.

Підтримуючи думку дослідників, які критикують спроби дати визначення права власності через перелік повноважень власника, вважаємо, що повноваження володіння, поряд з користуванням і розпорядженням, є тими необхідними і достатніми елементами, які на сучасному етапі виражають зміст права власності.

Українські дослідники проблеми власності стверджують, що власність у Римі була необмеженим, винятковим, абсолютним правом [8, с.48]. Російський вчений В. Летяєв, проаналізувавши римську доктрину власності, називає крім цих ознак ще й особливий об\'єкт речового права – майно, у розумінні річ [9, с.28].

Досить всеосяжною є характеристика ознак права власності у вже згаданому дослідженні А. Зайкова, в якому зазначено, що власність:

  1. це ідеальне панування особи над річчю, яке довгий час може не потребувати фактичного перебування речі у власника;

  2. найширше, єдине панування особи над річчю, яке не може складатися із переліку повноважень;

  3. ідея, яка легко пристосовується до фактичної ситуації. Як тільки припиняються обтяження речі з боку невласника, власник автоматично набуває можливості фактично здійснювати той аспект панування, який до того належав іншій особі;

  4. домінуюче право, тобто така ідея, яка примушує зважати на себе і впливає на всі інші повноваження і фактичні відносини;

  5. гарантована абсолютним процесуальним захистом ідея панування особи над річчю [2, с.37-38].

Складений за системою римського приватного права, французький цивільний кодекс (1804) визначає право власності як право користування і розпорядження речами (ст.544). Ознаками права власності, за Кодексом, є повнота, абсолютність і, водночас, обмеженість законами (ст.544) та суспільною користю (ст.545) [10, с.153-154].

Створення такого Кодексу було зумовлене необхідністю виражати і захищати інтереси буржуазії. Так само новий етап у розвитку української держави викликав необхідність у котрий раз звернутися до римського приватного права, яке впливало на формування багатьох джерел українського права, починаючи вже від Княжої доби. У результаті рецепції римського приватного права фактично багато правових явищ беруть свій початок з Риму. У процесі сучасної кодифікації цивільного законодавства України відбувається пряма і непряма рецепція римського приватного права [11], яка викликана необхідністю захисту приватноправових інтересів.

Новий Цивільний кодекс України у ст.317 \"Поняття права власності\" дає визначення права власності як права \"особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб\" [12].

Положення кодексу відповідають основним ознакам. які розкривають суть права власності і запозичені у римському приватному праві. Передбачається, що право власності в Україні здійснюється як пряме панування особи над річчю (майном), яке вона здійснює за своєю волею (ст.317); повне панування, коли \"власник володіє, користується і розпоряджається своїм майном на власний розсуд\" (ч.1 ст.320); виключне, оскільки здійснюється \"незалежно від волі інших осіб\" (ст.317); абсолютне, бо дозволяє власникові здійснювати \"будь-які дії, які не суперечать закону\" (ч.2 ст.320); єдине, що передбачає наявність у власника \"права володіння, користування та розпорядження своїм майном\" (ч.2 ст.318); правове, тобто таке, що не обов\'язково пов\'язане з фактичним перебуванням речі у власника. Ця ознака випливає із аналізу змісту статей 318 (ч.2), 397 (ч 1 п.1), 399 (ч 3), 400 (ч.1), 401 (ч.1 п.2), 408 (ч.1 п.1), 414 (ч.1 п.1), 418 (ч.1 п.1). Хоч право власності є абсолютним і повним, все ж його реалізація обмежена законом, моральними засадами суспільства, правами і свободами інших громадян, інтересами суспільства (ст.320 та розділ ІІ книги ІІІ, присвячений правам на чужі речі). Тобто, як і в римському праві, необмежене, виключне право власності, яке дає його носію можливість на власний розсуд, без втручання сторонніх осіб у сферу панування власника, реалізовувати своє право на річ, обмежується на підставі закону чи правочину.

У Римі на підставі закону обмеження права власності виникали з міркувань суспільного інтересу чи в інтересах сусідів. Способами обмеження права власності була також заборона відчуження, яка виникала на підставі закону чи на підставі судового рішення. При спільній власності виникали взаємні обмеження співвласників при реалізації їх права на річ, яка перебувала у спільній власності. Обмеження могли виникати і на підставі особливого юридичного акта, а не разом з виникненням права власності. В результаті цього невласник одержував деякі повноваження власника в результаті правочину. У Римі передбачалося чотири види речових прав на чужу річ: сервітути, емфітевзис, суперфіцій, застава.