ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Цивільне право за вірменським статутом 1519 р.

З особливою турботою вірменське право ставилось до батьків і дітей, а також до стосунків між ними. Батьки так само, як і діти, мали певні обов\'язки. Обов\'язком батьків було старанне виховання дітей, \"щоб не росли у розпусті і свавіллі, віддавати їх до науки відповідно до своїх фінансових можливостей, чи до ремесла, чи до шкіл\" [7, с.77]. У статті 78 Статуту встановлено: \"якщо батьки не дбають про своїх дітей, тоді діти можуть їх покинути\". Відповідно до Статуту, діти зобов\'язані любити і шанувати своїх батьків, всілякі відхилення від цього правила суворо каралися. Ст.19 Вірменського статуту постановляє: \"Якщо будь-хто побив би своїх батьків, він ставав втраченим для бога відносно Старого Заповіту, а Заповіт нового християнського закону наказує, що така дитина має до смерті нести покуту\" [7, с.226]. Якщо такий вчинок зроблений малолітньою дитиною, тоді батьки самі карали дитину. У випадку вчинення дитиною такого вчинку \"зі злим серцем і помислами\", батьки могли привести її для покарання до духовних осіб або старшини. Якщо ж дитина не виправилася, батько міг позбавити її спадку. Статут передбачав відновлення спадкових прав у випадку, якщо дитина покорилася батькам і готова спокутувати свою провину. Подібним чином Статут трактує дітей, які \"очерняють або безчестять своїх батьків\", а також виявляють минуле своїх батьків без їхньої згоди. Ст.22 Статуту наголошує, що такий вчинок \"відповідає піднесенню руки на батьків, які можуть таких дітей позбавити спадку\". У цій статті передбачено також випадок, якщо діти виявлять вчинок своїх батьків проти короля або держави, тоді вони покаранню не підлягають. Відповідно до ст.78 Статуту, \"батьки, відповідно до Божих наказів, мають обов\'язок виховувати своїх дітей та їх карати. Діти, які не слухаються порад своїх батьків, а також не дбають про них, будуть проклятими. Покаранню божому підлягають також батьки, які не навчили своїх дітей жити чесно і пізнавати Божі накази, тому покинути таких батьків не вважається гріхом\".

У статті 20 Статуту про відповідальність кожного за свій вчинок зазначено: \"Якщо батько або син буде винним у будь-яких вчинках, смертельних або кримінальних, тоді батько за вчинок сина не має терпіти. Так само син за вчинок батька жодною карою не має зв\'язуватися, але кожен відповідно до вчинених дій має терпіти і таким чином право виконується, віддаючи повністю справедливість будь-якій особі та кожному, на що він заслуговує\". З цієї постанови вилучений злочин проти королівського маєстату, за який \"через злочинний виступ свого батька, діти не отримають батьківського місця, а також втратять маєтки, оскільки у цьому випадку все конфіскується\" [7, с.220].

Значна кількість статей Вірменського статуту присвячується родичам: ст.ІХ та 116 обмежують їх спадкові права, ст.VII вимагає присутності родичів при складанні заповіту. Родичі мають переважне право при викупі заставленого за борги маєтку, який був заставленим одним із них. У випадку продажу спадкової нерухомості такий продаж повинен узгоджуватись з родичами (ст.88). До родичів належить право розпорядження спадком після смерті чоловіка разом із вдовою, а також на них покладається обов\'язок піклуватися родиною померлого та вдовою (ст.115).

Поняття опікунства, яке відображене у деяких статтях Статуту, скоріше за все утворилося під впливом польського та магдебурзького права. Юнак залишався під опікою до 20-літнього віку, а жінка протягом всього життя. Дітьми опікувалися їхні батьки, а після їхньої смерті – найближчі родичі. Родичі опікувалися навіть дорослою жінкою доки вона не одружилася, після чого право опікуна переходило на її чоловіка. Вдовою опікувалися її найближчі родичі до часу її нового одруження [1, с.246]. Неповнолітні діти не несли відповідальність за борги своїх батьків. У випадку опікунства опікун міг здавати їхнє майно в оренду. Відповідно до Статуту, одружена жінка не мала права розпоряджатися своїм майном без згоди свого чоловіка [1, с.105], інтереси жінки у суді покликаний захищати її чоловік, а якщо його немає – найближчі родичі.

У зв\'язку із тим, що Вірменський статут не завжди давав вичерпні відповіді на ситуації, які складалися у цивільному праві, вірменська громада для вирішення проблемних питань часто керувалася королівськими декретами та привілеями.

Таким чином, з проведеного вище аналізу бачимо, що відносинам цивільно-правового характеру Вірменський статут 1519 року надавав особливого значення. Цивільне право за Статутом об\'єднувало в собі такі важливі цивільно-правові інститути, як інститут права власності, права користування, забов\'язальне право. Окрім того, цивільне право розрізняло такі підгалузі, як спадкове та сімейне право. Вже тоді спадкування за спадковим правом поділялося на спадкування за законом та спадкування за заповітом. Вагома роль відводилася правовому регулюванню шлюбно-сімейних відносин.

Відтак цивільно-правові відносини, врегульовані нормами Вірменського статуту, посідали важливе місце у державі та характеризувалися на той час досить високим рівнем розвитку вірменського суспільства.

Внаслідок захоплення Галичини Австрією у зв\'язку із реорганізацією міського управління у 1784 р. магдебурзьке право та органи вірменського самоврядування були ліквідовані [6, с.118].

Література

  1. Balzer O. Statut ormiański w zatwierdzeniu Zygmunta I z. r. 1519. – Lww, 1910.

  2. Balcer O. Porządek sądόw i spraw prawa ormiańskiego. – Lww, 1912.

  3. Історія Львова в документах і матеріалах. – К.: Наук. думка, 1986.

  4. Кобилецький М. Судочинство вірменської громади у м.Львові (XIV – XVIII ст.) // Юридический вестник Одеской национальной юридической академии. – 2002. – №1

  5. Кольбенко А. Надання судового самоврядування вірменським поселенням у Галичині (XIV – XVIII ст.) // Вісник Львівського університету. – 1999. – №34.

  6. Кульчицкий В. Правосудие в армянских поселениях на территории Галиции (XIV – XVIII вв.) // Правоведение. – 1974. – №2.

  7. Привілеї національних громад міста Львова (XIV – XVIII) // Упорядник М. Капраль, наук. ред. Я. Дашкевич, Р. Шуст. – Львів, 2000.