ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Цивільне право за вірменським статутом 1519 р.

Відповідно до ст.VIII Статуту, \"незважаючи на отриманий донькою під час шлюбу посаг, батько мав право визнавати її, нарівні з іншими, спадкоємницею\". Дійсним вважався також заповіт, в якому батько всю свою власність заповідав синам, вважаючи, що донька отримала свою частку у вигляді посагу.

Надаючи вагу самому заповіту і дослідивши його дійсність, доходимо висновку, що вірмени не завжди дотримувалися норм старовірменського права, які постановляли, що заповіт є дійсним. У зв\'язку з цим вірменський війт у 1434 р. звернувся до короля Владислава Ягайла з проханням врегулювати ці суперечності своєю постановою. Наслідком цього звернення був королівський мандат від 17 лютого 1434 р., в якому король наказує: \"... щоби жоден вірменин або будь-хто інший, місцевий чи чужинець не наважувався і не смів перешкоджати заповіту\" [7, с.129].

Враховуючи королівський мандат, ст.VII Статуту постановляє: \"Якщо ж той, хто вчинив заповіт, помре, тоді такий заповіт має отримати силу міцності за наукою св\'ятого апостола Павла, який говорить, що заповіти, підтверджені смертю, повинні отримати силу міцності\". У ст.VIII Статуту зазначено: \"Якщо ж батько отримав би хворобу і захотів би заповісти своїй дочці у заповіті те, що йому би сподобалося, тоді може вчинити це за своєю волею без огляду на заперечення синів\".

Виконавцями заповіту завжди були родичі. Спадкодавець мав право у будь-який час змінити заповіт або відкликати його. У Статуті передбачено право батьків щодо позбавлення дітей спадщини, якщо діти не виконують своїх обов\'язків стосовно своїх батьків (ст.19, 22).

Якщо особа перед смертю не уклала заповіту, спадкоємцями ставали найближчі родичі, в першу чергу його діти. Таке спадкоємство, було спадкоємством за законом. У випадку відсутності дітей, спадок набували дальші родичі. Не беручи до уваги те, чи померлий мав дітей, чи ні, його дружина набувала 1/4 частину майна і незалежно від цього дружині повертався її посаг, а також коштовності, подаровані її чоловіком. Діти померлого, сини і доньки, набували у цьому випадку 3/4 спадку. Ця норма з часом була змінена, тому на початку XVII ст.мати набувала рівних прав з дітьми щодо розподілу спадщини. Після смерті вдови, яка не залишила заповіту, все майно в рівних частинах переходило до дітей [2, с.61].

Родичі, якщо не було основних спадкоємців, могли бути спадкоємцями тільки до четвертого коліна. Якщо родичів до четвертого коліна не було, спадок переходив до короля, при цьому приховування майна, що призначалося королю, підлягало суворій карі. Правова норма щодо спадку, на який не було претендентів (родичів до четвертого коліна) і який мав переходити до короля, очевидно, був результатом впливу норм західного права, тому що старовірменське право, яке діяло на території Галичини до появи Статуту, затвердженого у 1519 р., передбачало у такому випадку передачу спадку суддям [1, с.61].

У Статуті не згадується про спадкоємство після смерті жінки, якою ще за життя не був укладений заповіт, хоча старовірменське право трактувало цю норму з уточненням, чи померла мала дітей, чи ні [1, с.62]. У ст.VIII Статуту зазначено, \"що незамужні сестри, отримують посаг від своїх братів, які повинні із спадщини виділити частку на посаг, а решту розділити між всіма спадкоємцями, у тому числі і сестрою, а замужні сестри, які отримали свій посаг ще за життя батька, не мають відносно своїх братів права на спадщину\" [2, с.55].

Якщо у дітей померлого дітей не було, дальші родичі ставали спадкоємцями відповідно до черговості статі: спочатку розглядалася чоловіча стать, потім жіноча, а це означало, що в першу чергу спадкоємцями вважали брата померлого і його дітей, а якщо таких не було, – сестру та її дітей. Про спадкоємство батьків у Статуті не згадується. Якщо після смерті батька за життя матері померла дитина, яка не мала потомства (не одружена), то спадкоємцями у рівних частках стають мати та діти [2, с.55].

Значно менше уваги відносно спадкового права Статут присв\'ятив сімейному праву. Вірменське право приділяло значну увагу значенню сім\'ї, а саме проблемам, які виникали підчас вирішення сімейних питань. Шлюбні проблеми знайшли також своє відображення у Вірменському статуті.

Перед шлюбом наречений повинен був спочатку домовитися з батьком нареченої щодо розмірів посагу, який мав бути виплаченим. Процедура сватання відбувалася у присутності родичів час процедури сватання повинні бути родичі [7, с.221]. У ст.69 Статуту присутня норма, яка була неактуальною для польського суспільства, а саме, молодий під час війни звільнявся від залучення його у військових діях. Король до цієї статті додав своє застереження, яким постановляв: \"Вірменин який має маєтки (землю) щодо яких зобов\'язаний до військового походу, не тішиться прерогативою цієї постанови\". У Статуті не висвітлювалися умови та механізм проведення самого шлюбу, яким чином і з яких причин можна розірвати шлюб. Очевидно, відповіді на ці питання можна знайти у вірменському церковному праві.

У Статуті здебільшого згадується про майнове сімейне право, яке, очевидно виникло на підставі впливу польського права на Вірменський статут [1, с.58]. Стаття VIII постановляє, що посаг жінки вважається належною до неї часткою майна, яку вона дістала від батька і матері. Факт передачі дочці посагу не порушував право батька стосовно запису дочці майна також і у заповіті. Після смерті батька, обов\'язок на сплату посагу незаміжній сестрі лежав на її братах, які спочатку були зобов\'язані сплатити посаг, а потім користуватися тією частиною майна що залишилася. Після смерті чоловіка вдова мала право володіння речами, подарованими її чоловіком (одяг, коштовності), незалежно від того, який час вона була одружена і чи були в них діти [1, с.60]. Вірменський статут визнає вдові користування четвертою частиною спадку на відміну від старовірменського, який визнавав за вдовою шосту частку спадку [1, с.61]. У випадку смерті чоловіка, якщо не було дітей, на бажання чоловіка вдова могла бути опікуном майна на рівні з братами чоловіка [7, с.222]. У випадку, коли померлий не мав братів, які могли опікуватися його дітьми, опікункою дітей ставала вдова. На випадок смерті дружини чоловік залишався опікуном майна дружини. Старовірменське право це питання трактує дещо інакше, чим Статут, і постановляє, що на випадок смерті чоловіка його майном опікується дружина, а родичі чоловіка можуть брати участь в опікуванні над майном лише за згодою вдови [1, с.63].