ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Цивільне право за вірменським статутом 1519 р.

Особливу увагу Статут приділяє знаходженню скарбів. Старовірменське право постановляло: якщо знайдений скарб був власністю короля, то він повертався у королівську скарбницю, а власник землі, який знайшов цей скарб, діставав подвійну десятину (двадцять частин скарбу); якщо скарб знайдено на чужій землі, тоді власник землі набував подвійну десятину, а той, хто знайшов – одну. Якщо скарб був власністю пана або магната, то він переходив до його спадкоємців. Якщо скарб знайдено в землі, яка не належала до спадкоємців, тоді десятину набували власник землі, той, хто знайшов скарб, та королівська скарбниця.

Інакше ці норми трактує Статут. У першому випадку, якщо знайдений скарб був власністю короля, власник землі і той, хто його знайшов, діставали по одній десятині. У другому випадку, якщо скарб був власністю пана або магната, проте знайдений на успадкованій землі, тоді він повертався до спадкоємця цієї землі, а десята частина з цього скарбу передавалася у королівську скарбницю [1, с.66]. В усіх випадках рішеньня щодо подальшої долі знайденого скарбу визначалося комісією королівського маєстату.

Власність, набута похідним способом, – це власність набута від попереднього власника шляхом купівлі, заміни або дарування. Власність можна було втратити з власної волі (підчас продажу, заміни або дарування), окрім випадку конфіскації. Відповідно до ст.1 Статуту, конфіскація майна була результатом злочину, заподіяного проти короля або свого пана, причому вона стосувалася не тільки злочинця, але і його спадкоємців.

Щодо права на види діяльності, то старовірменське право займалося наданням дозволів на рибальство, полювання, видобуток корисних копалин, добування скельної олії тощо. Очевидно, із зміною умов проживання та побуту вірмен, норми, які б стосувалися цих справ, не знайшли свого відображення у Статуті [1, с.39].

Багато місця у Статуті відведено заставі. Поняття та механізми застави висвітлені у ст.41, 70, 73, 111 Вірменського статуту. Під заставу можна було передавати рухоме та нерухоме майно. Статут не дозволяв приймати під заставу одяг і рухоме майно, належне вдовам [7, с.238], а також \"млин, тому що він може служити для виготовлення поживи для бідних\" [7, с.237]. Заставодержатель, який приймав заставу, мав право у випадку прострочення терміну викупу нерухомого майна повернути собі тільки цю суму, під яку була надана застава, без стягнення відсотків, а решту повернути заставодавцеві.

Якщо заставодержатель, якому було надано право користування предметом застави, набув від користування більшу користь ніж конкретна сума, під яку було надано заставу, тоді він мав повернути різницю власнику застави. Якщо заставодержатель поніс видатки на ремонт заставленої речі, то ці витрати долучалися до підзаставної суми. За старовірменським правом, до переліку нерухомого майна, яке надавалось у заставу, відносили також худобу. У Статуті худобу відносили до рухомого майна [1, с.75]. Заставодержатель, використовуючи заставлену худобу, відповідав за шкоду, вчинену цією худобою. Якщо при цьому худоба гинула, відшкодування за неї сплачував заставодержатель.

Якщо предметом застави були украдені або втрачені без вини заставодержателя через якийсь випадок коштовності, тоді заставодержатель міг бути звільнений від відповідальності після \"очищенню\" тілесною присягою. Якщо вину заставодержателя стосовно втрати застави було доведено, тоді він сплачував власнику подвійну вартість застави. У ст.111 Статуту зазначено, що після настання терміну викупу застави, наданої під гроші отримані у борг, заставодержатель зобов\'язаний тричі при свідках попередити боржника щодо викупу застави, після чого він мав право продати предмет застави, а надлишок коштів від продажу повернути боржнику. У статті не згадується, як діяти у випадку, якщо грошей, одержаних від продажу заставленої речі, не вистачає для покриття боргу, хоч у приписах старовірменського права зазначено, що в такому випадку заставодержатель зобов\'язаний доплатити різницю.

Розглядаючи статі Вірменського статуту, в яких згадується про право власності, нами не виявлено відсутнє визначення самих видів власності та інших понять, які характеризують власність, але це не означає, що їх не було також і у старовірменському праві.

Значну увагу Статут приділяв спадковому праву, яке розрізняло спадкоємство за законом та заповітом.

Відповідно до норм старовірменського права, яким користувалися на теренах Галичини ще до 1519 р., вірменин на випадок хвороби для укладення заповіту зобов\'язаний викликати духовну особу і трьох свідків. Проблему дійсності заповіту право чітко не вирішувало, проте наголошувало на двох моментах, в яких відзначалося \"чи заповіт був укладений у доброму здоров\'ї, чи при хворобі\". У першому випадку заповіт вважався дійсним, у другому – лише, якщо спадкодавець помер того ж дня, коли був укладений заповіт [1, с.57].

Ст.VIII Вірменського статуту постановляла, що заповіт вважається дійсним незалежно від стану здоров\'я спадкодавця на момент його укладення. Стосовно укладення заповіту Статут вимагав присутності св\'ященика, 2 – 3 свідки із вірменської старшини, а також родичів [1, с.57]. Отже, такий заповіт набував подвійного значення: громадського та приватного, тому, що був укладеним у присутності св\'ященика, членів старшини та родичів.

Заповіти звичайно заносили до спеціальних книг, які вели при вірменській церкві [2, с.55]. Свідків процедури заповіту зобов\'язували викликати родичів спадкодавця, щоби вони мали можливість висловити свої застереження щодо заповіту, якщо вони в них були. Якщо родичі цим правом вчасно не скористалися, тоді заповіт, незважаючи на форму його укладення, вважався беззастережно дійсним. Родичі у цьому випадку були зобов\'язані визнати цей заповітом [1, с.57; 58].

Спадкодавець під час укладення заповіту повинен був спочатку \"заповісти щось для своєї церкви, єпископів і св\'ящеників, гріб свій також має ушанувати\", а вже після цього розпорядитися частиною, що залишилася, на користь спадкоємців. На відміну від старовірменським права, ст.VII Статуту допускала, що спадкоємцями можуть бути не тільки родичі, але й друзі [7, с.221].