ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Законодавча техніка: поняття, склад, сутність

В системі методологічних принципів законотворчості можна виділити: юридичну науку, логіку, загально-наукові і спеціальні методи, прийоми (способи) виразу і викладу законотворчої волі у вигляді нормативно-правових приписів і інших структурних частин закону, лінгвістику.

В процесі законотворчості в тій чи іншій мірі використовуються всі галузі правової науки і перш за все теорія держави та права. Саме ця наука розкриває загальні закономірності права, його основні закономірності і дає кінцеві теоретичні уявлення про право, його систему, а також систему нормативно-правових актів, механізму реалізації норм права і державного примусу.

В законотворчій діяльності важливе методологічне значення мають наступні положення, висновки загальної теорії права:

- принципи, які відображають найбільш важливі, закономірні риси права сучасної правової держави: демократизм, гуманізм, соціальна спаведливість, рівноправність, відповідність норм права економічному та культурному рівню суспільства, примат загальновизнаних норм і принципів міжнародного права над національним законодавством, непорушність прав і свобод людини та особистості, співвідношення в праві переконання та примусу;

- положення, які характеризують норму права як органічно цілісну систему, яка складається з гіпотези, диспозиції і санкції, її основні ознаки, способи викладу в законах і інших нормативних актах;

- теоретичне уявлення про закон як джерело права, його види та місце в системі нормативно-правових актів, про специфіку законотворчої діяльності і законотворчого процесу, про взаємодію органів законодавчої та виконавчої влади в процесі підготовки і прийняття законів; про умови ефективної дії законодавчих приписів;

- характеристика системної побудови права як сукупності галузей і інститутів права, ролі предмету і методу правового регулювання і деференціації правових норм на галузі права України, їх взаємодії один з одним, критеріїв віднесення галузей права до публічного чи цивільного права;

- основні положення теорії правовідносин, які характеризують структуру правовідносин, специфічні риси, які притаманні громадянам і юридичним особам як учасникам правовідносин, способи взаємодії суб\'єктивних прав і юридичних обов\'язків, поняття і видів об\'єктів правовідносин; шляхи і способи захисту уповноваженим суб\'єктом порушеного права.

Вищевикладені положення, висновки загальної теорії права в законопроектній діяльності відіграють роль нібито стратегії. Вони визначають основні параметри, яким повинен відповідати будь-який законопроект і норми, які його утворюють, тим самим дозволяють законотворцям правильно визначити цілі і основні напрямки своєї діяльності, а також шляхи і способи реалізації поставлених цілей.

Перш ніж розпочати проектування конкретних норм права, необхідно мати чітке уявлення про те, з яких компонентів складається даний елемент системи права, який його зв\'язок з нею і яким чином необхідно викласти елементи норми права в тексті закону. Головним чином неможливо підготувати якісний досконалий закон, не враховуючи змісту загальноправових принципів, чи намагатись конструювати правові відносини без врахування положень загальної теорії права про цей правовий феномен, його компоненти і їх закономірний зв\'язок. В там, де намагаютьсякоструювати норми права без врахування положень і висновків загальної теорії права, неминуче \"зіштовхуються\" з цими загальними питаннями, намагаються закріпити в законодавстві нормативні приписи, недосконалість і недостатня ефективність яких переконливо доведена сучасною теорією права і підтверджена правовою практикою. [42, с. 26-28]

Діючий закон представляє собою результат, кінцевий результат розумової та інтелектуальної діяльності осіб, які готували проект даного закону, а також законотворчого органу, який його прийняв. Тому необіхдним компонентом методологічної основи законотворчості є логіка. Будучи наукою про правильне мислення, логіка допомагає розробникам законопроекту і законотворцю правильно та послідовно викласти нормативні приписи і уникнути типових логічних помилок. При цьому „знання логіки і вміння оперувати цими знаннями є стрижнем правового мислення і показником його кваліфікованості\". [43, с. 143]

Нажаль, український законодавець недооцінює значення логіки, її вимог в справі підготовки якісно досконалих законів, і в результаті логічні помилки в діючих законах є не дуже вже рідкісним явищем. Зокрема, мають місце логічні протиріччя, факти використання понять в їх незагальновживаному значенні, порушення правил розміру визначень понять, зустрічається і тавтологія тощо.

Враховуючи значення правознавства для законотворчої діяльності, необхідно також визнати, що із застосуванням усіх компонетів методологічних основ законотворчості все рівно не вдається вирішити всіх проблем, пов\'язаних з підготовкою якісно досконалих і ефективно діючих законів. Законотворчість, хоч і тісно пов\'язана з правовою наукою, її досягненням, тим не менше являє собою особливий, специфічний вид предметно практичної діяльності, який вимагає використання оригінальних, власних прийомів проектування законів. Правда, в українському правознавстві до недавнього часу переважав погляд на законотворчість як наукову діяльність, покликану виявляти і формулювати об\'єктивні закони права і суспільства у вигляді норм права.

В сучасний період таке розуміння гносеологічної природи законотворчості справедливо є сумнівним. „Правові норми являють собою вид позанаукового знання, - доходить висновку В.М. Баранов. – Правотворчі органи цілеспрямовано пізнають реальність, але завдання пізнання не стоїть перед ними в якості самостійного. В результаті знання „що вміщається ними в норму права, хоч і грунтується на правовій науці, але виникає також і її „побічний продукт\", який відрізняється від „чистого наукового\". [44, с. 194]

Законотворчість і юридичне наукове пізнання, беззаперечно, являють собою дві органічно взаємопов\'язані, але якісно різні по цілях, методам і результатам стадії засвоєння правової дійсності, яким і виступає процес пізнання об\'єктивних закономірностей і підготовка проекту закону, який закріпляє відповідний вид поведінки громадян в якості загальнообов\'язкового.

Процес пізнання закономірностей функціонування і розвитку права, як відомо, складає один із найважливіших етапів формування права і знаходиться за межами законотворчого процесу. Ніколи робоча група і комітет законодавчого органу не починають підготовку з проведення оригінальних наукових досліджень.

Визнання того, що законотворчий орган не творить науку, а тільки користується наявністю знань, не означає і повного заперечення законотворчого органу права на творче створення нового, не відомого ні науці, ні практиці Цим новим якраз і виступає знову створений закон.

Новизна законопроекту характеризується перш за все тим, що законодавець створює модель відповідної поведінки суб\'єктів суспільних відносин з ціллю встановлення нових порядків чи заборони суспільних відносин, які, з його точки зору, заважають розвитку, нормальному існуваннб суспільства і держави. В законопроекті потрібно в абстрактному вигляді відобразити найбільш суттєві, такі, що повторюються якості поведінки, яка моделюється так, щоб кожне окреме суспільне відношення, саме специфічніше, саме „заплутане\", отримало би в існуючій нормі всі необхідні якості і характеристики.