ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Законодавча техніка: поняття, склад, сутність

Такі загальні правила, яких необхідно дотримуватись в процесі прийняття і зміни законів. [19, с. 23-25] Відхилення від них призводять до юридичних помилок і утруднюють юридичні колізії в загальному процесі правозастосування. [20, с. 241-248]

Отже, узагальнюючи вищевикладене, можна сказати, що законодавча техніка включає в себе:

  1. методологію створення проектів нормативних актів;

  2. правила внесення в них виправлень (уточнень), змін і доповнень;

  3. прийоми з\'єднання нормативних актів, а також їх повної чи часткової відміни;

  4. правила, способи, методи, прийоми найбільш досконалого та логічного викладу думки законодавця в статтях нормативного акту;

  5. способи визначення структури нормативного акту, адекватної її змісту;

  6. правила застосування мови нормативного акту, в тому числі використання юридичної термінології;

Висновок.

Виходячи з дослідженого питання хотілось би узагальнити цей матеріал і зробити відповідні висновки.

Саме визначення поняття законодавчої техніки є дискусійним. Сучасні вітчизняні та зарубіжні дослідники дають різні трактування, але сама її сутність та значення для суспільства залишаються незмінними.

Аналізуючи якість прийнятих законів останнім часом, хотілось би ще раз звернути увагу на значущість даного питання. Оскільки, досить часто виникають ситуації, коли одні закони протирічать, суперечать іншим, деякі з них мають дуже „розмиті\" приписи, мають двозначності і тому досить важко реалізовувати цей закон, впроваджувати його в життя.

Дотримання правил законотворчості, а саме неухильне і обов\'язкове впровадження її елементів (пізнавального, нормативно-структурного, логічного, мовного, документально-технічного та процедурного) в процес творення сприяло би покращенню якості законів, ефективності механізму їх реалізації, правильному їх застосуванню, було би менше прогалин в праву, протиріч, нечітких правових приписів, колізій.

А тому, я вважаю, що необхідно створити загальні правила законодавчої техніки для наших законотворців, які були би загальнообов\'язковими для кожного службовця та депутата.

Засоби, прийоми, правила законодавчої техніки мають раціональний смисл, виражають об\'єктивну правову реальність, забезпечують юридичну досконалість законодавчих актів, вироблені практикою та виправдали себе. Лише вміння користуватися елементами законодавчої техніки дозволяє утворити якісний процесуальний документ. На мою думку, порушення принципів і правил законодавчої техніки можна навіть кваліфікувати як помилки правозастосування.

  1. КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ КОНЦЕПТИ ЗАКОНОТВОРЧОСТІ.

Законодавча техніка (рівень її розвитку) в значній мірі передбачає ефективність дії

законодавства на політичне, економічне, соціальне і культурне життя.

Неухильне виконання вимог законодавчої техніки свідчить про заінтересованість законодавця в утвердженні в країні верховенства закону і правового режиму шляхом розвитку і вдосконалення механізму правового регулювання.

Належний рівень законодавчої техніки є надійним гарантом досконалості законодавства, доступності змісту законів і інших правових актів, правильного застосування і повної відповідності волі законодавця. [21, с. 12]

Успішна діяльність по створенню нормативно-правових актів залежить, перш за все від правової культури законодавця, його володіння юридичною наукою і прийомами законодавчої техніки. Правова культура законодавця найтісніше пов\'язана з загальною культурою: саме цей зв\'язок визначає характер законодавства, яке відповідає історичному і національному духу народу, його потребам та інтересам.

Культура законотворчості важлива тим, що в ній концентруються різноманітні знання дійсності, її історії і перспективи розвитку; спеціальні знання про право, закон і законодавчу техніку, вміле їх використання в практичній діяльності по створенню законів і їх реалізації. Оволодіння цими знаннями і їх використання в процесі законотворчості дозволяють створювати технічно досконалі законодавчі акти, що повністю відповідають назрілим і болючим потребам громадянського прогресу.

Розглянемо дане питання більш детально, постараємося дослідити саму природу культури законотворчості.

Законотворчість – стихія нашого часу. Всі намагаються звести все під закон і визначити мірою закону. Слово „законно\" чи „незаконно\" стали способом узгодження чи конфлікту. Але насправді часто виникає відчуття, що щось законне „по-совісті\" є важче, а можливо і неможливо погодити, визнати справедливим. Навіть, якщо враховані всі обставини і все прийнято у відповідності з правилами.

Відчуття переходить в переконання, коли, розглядаючи основу, на якій існує закон, ми знаходимо на місці опори – смислову порожнечу, недосконалість, невизначеність, туманність понять і уявлень. Скажемо прямо: для професіоналів ця невизначеність не здається помітною, бо вони звикли до неї: їх утримує традиція законотворчості. Вони опираються на раніше прийняті зразки законів, в яких та чи інша невизначеність постійно повторюється, стає звичною і якби узаконеною. Але, таким чином, вони відходять від того, що повинно лежати в основі істинної законотворчості: вони забувають, що закони створюються для людини і суспільства, і тим самим формалізують, направляють їх поведінку та поступки. А тому, творець закону повинен чітко і ясно уявляти собі, що таке людина. Без повноцінного пізнання ці закони можуть стати (і стають на практиці) – законами не для людей в суспільстві, а рішення, що приймаються на основі цих законів, будучи нібито законними, нерідко стають просто нелюдськими.

Це пояснюється, по – перше, тим, що „є сфера, яка не піддається праву, куди безсильний проникнути державний закон, де будь-яка законна врівноваженість була би найбільшою несправедливістю\". [22, с. 120] А.Ф. Коні має на увазі тут „сферу того, що складає розумову і моральну природу людини\", її самобутність, традиційну культуру її народу. По – друге, це обумовлено тим, що влада нерідко відстоює рішення, які відповідають не громадській справедливості, а інтересам і вигодам цієї влади, по – третє, тим, що в період часу застою, який ми пережили, відбувся спад здорової моралі, самого феномену честі-совісті.

В підсвідомості істинний закон неминуче спирається на внутрішній закон совісті. А цей (в свою чергу) виникає у відповідності з природою людини і традиційними поглядами, які укорінились в підсвідомості народу. Можна сказати, що дуже важливою обставиною при розгляді людини у суспільстві є : тільки повнота і об\'єктивність уяви про людину і якою може бути основа закону. Вбогий, недосконалий світогляд законотворців обов\'язково стане причиною недосконалих, несправедливих законів, які вони створюють. Сказане вище заставляє нас більше придивитись до об\'єкту нашої законотворчості і задуматись над основними якостями людини, над якостями, які властиві тільки їй, які означають межу, за якою вони і починаються.

В традиційному понятті культура – це, по – перше, стійкий стан підсвідомості, внутрішня організація поведінки людини, буття, творчість і результати творчості, які затверджують духовно-людське в людині (і для людини). По – друге, культура володіє ієрархією: в ній існують визначені, притаманні їй, різні рівні оцінки навколишнього і внутрішнього світу людини: святе, добре (хороше), буденне, незмінне, вульгарне. По - третє, істинній культурі притаманна обов\'язкова, органічна якість: вона має плодотворні духовні традиції; їй притаманне бережне, з повагою до них відношення. Разом з тим будь-яка культура є національною. Народ може мати свою, самобутню культуру, або взагалі не може її бути, бо чужа культура йому не належить.