ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Історичний аспект правового регулювання оплати праці в Україні

Щодо правового регулювання преміювання, то незважаючи на край обмежені економічні можливості на початку 20-х років у „Загальному положенні про тариф\" було досить докладно прописано про премії, а саме, про те, що преміювання повинне сприяти підвищенню продуктивності праці шляхом заохочувальної оплати за певні досягнення, тобто премії встановлювали: а) за економію часу, матеріалів, палива, енергії тощо; б) за поліпшення якості виробів; в) за техничні удосконалення; г) за поліпшення організації праці, в тому числі за скорочення штатів [8, c. 140].

Однак принцип переважно договірного регулювання заробітної плати, введений КЗпП від 1922 року не означав, що держава зовсім відмовляється від втручання в таку важливу сферу трудових відносин, як оплата праці. Держава відмовилася лише від нормування зарплати шляхом встановлення твердих ставок, які не можна підвищувати або понижувати, але залишала за собою регулювання заробітної плати шляхом видання законодавчих постанов щодо тарифа, також вказує форми та межі, яких необхідно було дотримуватися при встановленні розмірів заробітної плати. Так ст.59 КЗпП було визначалося, що „розмір винагороди не може бути ніжче обов\'язкового мінімуму оплати, що визначен на даний період відповідними державними органами для відповідних категорій праці [ 9, c. 192; 10, c. 16].

З 1925 року колективно-договірне регулювання оплати праці почало поступово обмежуватися. Спочатку на систему твердих окладів переводили службовців державних установ, цей процес відбувався на підставі прийняття низки відповідних постанов, зокрема постанови РНК УРСР від 26 липня 1928 року „Про проведення державного нормування заробітної плати службовців державних установ, підприємств та організацій, розташованих на території УСРР і що знаходятся на господарському або комерційному розрахункові\", також постанови РНК УРСР від 24 липня 1928 року „Про порядок та форму держнормування зарплати службовців державних установ та підприємств\"[11, c. 63-68].

Щодо заохотливих винагород, то їх виплата робітникам промислових підприємств визначалася у колективних договорах, так наприклад, у виданні від 1927 року „Що потрібно знати робітнику про колективний договір\" записано, що найбільш поширеними системами оплати праці є відрядна, почасова та преміальна [12, c. 25].

Виплата заохтливих винагород певним категоріям службовців, як правило, в залежності від сфери діяльності, регулювалась відповідними державними нормативними актами, зокрема постановою ЦВК і РНК СРСР від 7 березня 1927 року „Про порядок видання заохотливої винагороди особам провідного персоналу державних підприємств та акційних товариств з переважною участю державного капіталу\" та інші [7, c.97-98].

З 1931-1933 рр. нормування заробітної плати повністю перейшло до ведення центральних органів СРСР та республик, колективні договори втратили характер тарифних угод і більше не переукладалися. Вони діяли тільки в той мірі, в якій не були скасовані окремими законодавчими актами [13, c.102].

Таким чином, виходячи з опиту правовго регулювання оплати праці в епоху воєнного комунізму та в період НЕПу можно зробити висновок, що не є ефективним застосування тільки одного методу правового регулювання інституту оплати праці, найбільш доцільним є раціональне сполучання державного та колективного-договірного методів. До того ж, коли мають місце риночні відносини у державі, виникають більш сприятливі умови для розвитку колективно-договірних відносин, щодо оплати праці в тому числі. Держава при цьому, повинна не тільки встановлювати певні гарантії (мінімальну заробітну плату тощо), а також визначати у трудовому законодавстві норми, які б сприяли задоволенню інтересів працівників щодо оплати праці та ії додатковому стимулюванню, зокрема преміюванню.

Література:

  1. Процевський О.І. Чи ж є на що сподиватися? //Юридичний вісник України.- №9.- 2004.- с.8-9.

  2. Історія держави і права України: підручник – У 2-х т./ За ред. В.Я. Тація, А.Й. Рогожина.- Том 2.- Кол. авторів: В.Д. Гончаренко, А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький та ін.- К.: Видавничий Дім „Ін Юре\", 2000.-580 с.

  3. Кодекс законов о труде.-М.: Продпуть, 1920.-48 с.

  4. Каминская П.Д. Очерки трудового права.- М.: Юридическое издательство Н.К.Ю. Р.С.Ф.С.Р., 1927.- 136 с.

  5. Декрет Ради народних Комісарів „Про введення єдиної трудової пайки в містах і промислових центрах У.С.Р.Р.// СУ УРСР.- 1919.- № 22.- ст. 249.

  6. Постановление СНК УССР от 17 января 1922 г. „О коллективных договорах и регулировании условий труда в частных и в общественных предприятиях, хозяйствах и организациях\"// СУ УССР.- 1922.- № 1.- ст.33.

  7. Кодекс законів про працю: систематизований і кодіфікованиий збірник чинних законів, постанов і обміжників про працю/ склали Клейнберг в., Бас Н., Бажанов Д. – Х.: Питання праці, 1929.- 326 с.

  8. Лившиц Р.З. Зароботная плата в СССР: правовое исследование.- М.: издательство „Наука\", 1972.- 242 с.

  9. Каминская П.Д. Советское трудовое право: обзор действующего законодательства с постатейным комментарием к КзоТ.-М.:Гострудиздат, 1929.-514 с.

  10. Кодекс законов о труде 12-ое офиц. Изд.-Х.: Юридическое издательство наркомюста УССР, 1928.- 135 с.

  11. Систематичний збірник чинних законів УСРР.- Т.VI.- Х.: Юридичне видавництво НКЮ УСРР, 1929.- 162 с.

  12. Зосин Е. Что надо знать рабочему о коллективном договоре/ под ред. проф. И.А. Хмельницкого.- Одесса, изд-во \"БИП\", 1921.- 31 с.

  13. Александров Н.Г. Москаленко Г.К. Советское трудовое право: учебник для юридических школ.-м.: Юридическое издательство НКЮ СССР, 1944.-217 с.