ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Сутність виконавчої влади: конституційна практика її реалізації

З розгорнутою критикою теорії розподілу влади виступив Л. Дюгі, який стверджував, що вона суперечить більш загальному принципу – національного та державного суверенітету. За словами Дюгі, „суверенітет є, по суті, персоніфікованою волею нації; як і всяка інша особистість і втілена у неї воля, вона неподільна. Концепція суверенітету, єдиного у трьох владах, є метафізичною концепцією, аналогічною християнській таємниці Троїці, яка надихала інколи химери Конституційної асамблеї 1789 р., але яка є неприйнятною для створення реального права\" [6, с. 541].

Як одну з різновидностей концепції Дюгі можна розглядати критику доктрини розподілу влади В. Вільсоном, який, також схиляючись до суто функціональної інтерпретації проблеми, дійшов висновку про неефективність диференціації влади у зв\'язку зі зростанням завдань виконавчої влади та необхідністю більш оперативно приймати рішення у сучасній державі [7].

Дж. Бурдо оголошує теорію розподілу влади міфом та вважає можливим інтерпретувати її як розподіл праці, функцій чи, врешті-решт, сфер діяльності держави [8, с. 314–315].

Опонуючи зазначеним авторам, А. Есмен вказував на динамічний характер балансу рівноваги між вищими органами влади, який підтримується завдяки постійним зусиллям законодавця, спрямованим на обмеження зловживань з боку інших, насамперед виконавчих, органів [9, с. 392–475].

Своєрідним синтезом розглянутих думок може бути названа концепція розподілу влади у конституційній державі М. Оріу. Зміст конституційного порядку він бачить в утворенні системи дієздатних інститутів, а завдання права – в чіткому визначенні їх взаємовідношення, організацій та функцій [10]. Розглядаючи проблему з погляду адміністративного права, він підкреслив, що на практиці співвідношення двох влад є далеким від ідеального, що об\'єктивно існує стійка тенденція до пригнічення законодавчої влади виконавчою, парламенту – стійким бюрократичним апаратом сучасної держави [11, с. 34–35].

У праці К. Левенштейна можна знайти принципову відмову від доктрини розподілу влади. Основний аргумент – статичність концепції, її невідповідність динамізму епохи радикальних соціально-політичних перетворень. Принцип розподілу властей, згідно з цією думкою, завжди був „більш політичною ідеологією, ніж моделлю дійсної політичної організації\" [12, с. 566–608]. Здавалося б, практика цілком підтверджувала висновки процитованого автора. За словами його сучасника Легі, одного з провідних діячів адміністрації Ф.Д. Рузвельта, „якби знайшовся хто-небудь, крім Рузвельта, хто знав би, чого бажає Америка, це було б для мене дивним відкриттям\" [13, с. 345].

Але цей аналіз змушує Левенштейна, як і інших критиків, прийти до парадоксальної дилеми: чим пояснити той факт, що нереалістична доктрина стала основою сучасного конституціоналізму? Пояснення цього феномену можливе лише завдяки соціологічному дослідженню тих принципових соціальних змін, які призвели до відмови від буквального тлумачення принципу розподілу влад і його перетворення на інструмент взаємодії держави та громадянського суспільства. У цьому аспекті праця Левенштейна досягла результатів, визнаних сучасною наукою. Формулюючи висновки коментованого автора в термінах сучасної соціологічної теорії, можна відзначити факт трансформації механізму влади традиційного парламентаризму в умовах модернізації, яка після Першої світової війни охопила не тільки сферу економіки і суспільних відносин, але і політичну владу. Для усвідомлення суті і спрямованості цієї трансформації необхідно подолати ортодоксальний погляд на співвідношення держави і громадянського суспільства, згідно з яким останнє має з часом поглинути державу. Навпаки, саме розвинене громадянське суспільство визначає становлення правової, демократичної держави з ефективною системою управління [14, с. 148].

Оновлена теорія розподілу влади періоду кінця ХХ–початку ХХІ століття розглядає конституцію і систему вищих державних органів не як продукт функціонування і розвитку держави, а як акт громадянського суспільства і за цієї умови зростання повноважень і обсягів діяльності органів виконавчої влади не становлять загрози для демократичної системи, оскільки у такому суспільстві діє механізм створення компенсуючих переваг [15, с. 28]. Як зазначає В. Речицький, прийняття реальної конституції є актом політичної ініціації народу і означає, що громадськість не тільки усвідомила своє принципове верховенство щодо державної влади, але й почала ототожнювати себе з головним чинником прогресу [16, с. 127]. У зв\'язку з цим акцент при розгляді взаємного статусу законодавчих, виконавчих і судових органів переноситься із балансу повноважень на баланс відповідальності. При обговоренні Концепції політичної реформи, в ході якої нещодавно було внесено зміни до Конституції України, спеціально зазначалося, що існує об\'єктивна необхідність визначення вектора політичних сил, що домінують у вищому представницькому органі держави і зобов\'язані взяти на себе відповідальність не тільки за напрями законотворення, але й за дії виконавчої влади [17].

Отримав у новітніх дослідженнях своє визнання (і, головне, наукове обґрунтування) також той факт, що діяльність виконавчої влади не може бути зведена до виконання законів і здійснення поточного управління. До сфери діяльності виконавчих органів повинно бути віднесено також застосування до громадян заходів адміністративного примусу, в тому числі адміністративних стягнень; здійснення позасудового захисту прав громадян у порядку адміністративного оскарження; розгляд і вирішення індивідуальних адміністративних справ, включаючи надання адміністративних послуг; прийняття зобов\'язуючих рішень у процесі вирішення „публічних потреб\" (наприклад, відведення земель, будівництво громадських споруд); відомча нормотворчість тощо [18, с. 115].

Достатньо перспективний підхід до визначення сутності і суспільного призначення виконавчої влади виражено у Рішенні Конституційного Суду України по справі № 1-1/99 від 8.04.1999 (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) [19]. Одне з питань, яке виносилося на розгляд органу конституційної юрисдикції, полягало у необхідності тлумачення поняття „орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах\". Конституційний Суд у п. 5 мотивувальної частини Рішення зазначив: „поняття „орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах\" означає орган, на який державою покладено обов\'язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави. Таким органом, відповідно до статей 6, 7, 13 та 143 Конституції України, може виступати орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади\". У п. 2 мотивувальної частини того ж Рішення зазначається, що в основі державних інтересів завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб\'єктів права власності та господарювання тощо.