ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Сутність, види комп’ютерних злочинів та їх підслідність

Варто звернути увагу на пропозицію розуміти термін „заволодіння комп\'ютерною інформацією\" як копіювання інформації, а відмінності між формами об\'єктивної сторони злочину пропонується знаходити у способі копіювання [9, с. 70]. Дана думка відрізняється від більшості тверджень вітчизняних вчених [10; 13].

Внаслідок порушення правил створення спеціальних кримінально-правових норм ст. 362 КК України має й інші істотні вади. Ми погоджуємося з думкою Карпушевої, яка вважає, що не зрозумілою є мотивація суб\'єктів правотворчості не виділяти інформацію, що передається іншими засобами зв\'язку, як предмет цього злочину [8, с. 88].

У літературі наявна дискусія про доцільність знаходження ст. 362 в розділі 16. Так, деякі вчені вважають: оскільки інформація визначається як товар та об\'єкт права власності (згідно із Законом України „Про інформацію\"), то замах на неї можна розцінювати як майнові злочини і віднести до розділу, що їх об\'єднує, тобто до розділу 6 „Злочини проти власності\". При цьому через специфічність об\'єкта і предмета посягання даного виду злочину його слід залишити в окремій статті [11, с. 277].

Автор не може погодитися з даною позицією, оскільки комп\'ютерна інформація є нематеріальним об\'єктом, що включається в систему суспільних відносин за допомогою носія інформації – матеріального об\'єкта. А родовим об\'єктом злочинів, передбачених розділом 6, є суспільні відносини володіння, користування і розпорядження майном.

Практика боротьби з комп\'ютерними злочинами свідчить про підвищену небезпечність таких злочинів у випадку їх вчинення особою, яка має доступ до ЕОМ, системи або комп\'ютерної мережі у зв\'язку з займаною посадою або спеціальними повноваженнями. Тому Карчевський пропонує доповнити ч. 2 ст. 361 та ч. 2 ст. 362 КК України такою кваліфікуючою ознакою, як вчинення злочину особою, яка має правомірний доступ до ЕОМ, систем або комп\'ютерних мереж у зв\'язку з займаною посадою або спеціальними повноваженнями.

Аналізуючи статтю 363, варто сказати, що диспозиція статті є банкетною, тобто для встановлення змісту об\'єктивної сторони злочину законодавець відсилає до іншого нормативного документа – правил експлуатації ЕОМ, їх систем чи комп\'ютерних мереж. Проте на сьогодні нормативно-правового акта, який би визначав загальні засади використання згаданих машин, систем і мереж на рівні держави, немає [12, с. 109].

У контексті аналізованої статті може йтися лише про правила, встановлені на окремому підприємстві, організації. Ці правила повинні визначати порядок роботи із ЕОМ, системами та комп\'ютерними мережами, резервування та захист комп\'ютерної інформації, що обробляється або зберігається за їх допомогою.

Відсутність на підприємстві, в установі чи організації таких правил виключає наявність у діяннях особи складу злочину, передбаченого ст. 363. Порушення лише правил захисту комп\'ютерної інформації, передбачених загальнодержавними або відомчими нормативно-правовими актами, не дає підстави кваліфікувати вчинене за даною статтею. Тому автор вважає доцільним внести до ст. 363 КК норму, за якою могла б наставати кримінальна відповідальність також за порушення правил, передбачених загальнодержавними або відомчими нормативно-правовими актами.

Підводячи підсумок щодо вирішення перших завдань цього дослідження, зупинимося на таких висновках:

1. Аналізуючи норми кримінального законодавства України та інших держав, а також позиції різних вчених, автор дійшов висновку, що в межах галузі кримінального права комп\'ютерними, по суті, є злочини, предметом яких є інформація в ЕОМ, їх системах чи комп\'ютерних мережах. Треба зазначити, що у самому формулюванні безпосередньо вказується на об\'єкт кримінально-правового захисту: суспільні відносини у сфері комп\'ютерної інформації. Відповідно, злочини у сфері комп\'ютерної інформації містяться у розділі 16 КК України. Логічним видається сформулювати назву даного розділу – „Злочини у сфері комп\'ютерної інформації\".

2. Для усунення суперечностей, що можуть виникати під час застосування норм законодавства, та з метою однозначного тлумачення термінів і понять потрібно узгодити понятійний апарат щодо аналізованих діянь у чинному інформаційному законодавстві із змістом статей 361–363 КК України. Також необхідно виробити і ввести в дію коректні дефініції, що мають вживатися у кримінальному законодавстві і які б не суперечили реаліям практичного їх використання.

3. Як вважають науковці, норми розділу 16 утворюють певну систему, яка на достатньому рівні забезпечує захист суспільних інформаційних відносин. Проте вважаємо, що доцільним є удосконалення деяких положень даного розділу, зокрема, прийняти змінені норми, які б передбачили статус комп\'ютерної інформації, що підлягає кримінально-правовій охороні, захист правовідносин у зв\'язку із створенням, розповсюдженням комп\'ютерних вірусів, а також передбачити як наслідок протиправних дій, передбачених ст. 361 і 362, блокування, витікання, копіювання і перекручення інформації та ін.

4. Беручи до уваги підвищену суспільну небезпеку інших злочинів, пов\'язаних із використанням комп\'ютерної техніки, автор пропонує внести зміни до ст. 67 КК України. Як додаткову кваліфікуючу ознаку, що обтяжує покарання, пропонується передбачити „вчинення злочину з використанням комп\'ютерної техніки\".

Розглянемо питання підслідності комп\'ютерних злочинів, класифікація яких подана в таблиці. У науці кримінально-процесуального права підслідність кримінальної справи визначають як сукупність встановлених законом ознак кримінальних справ, відповідно до яких встановлюється конкретний слідчий орган, компетентний проводити досудове слідство [16, с. 481].

Відповідно, розрізняють предметну, персональну, альтернативну, територіальну підслідність та підслідність за зв\'язком справ. У межах цієї статті нас цікавитиме лише два види підслідності: предметна і підслідність за зв\'язком справ.

За предметною підслідністю залежно від характеру злочину і його кваліфікації розмежовується компетенція слідчих органів і визначається, хто з них проваджуватиме розслідування: слідчі прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції чи служби безпеки.