ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Ринок освітніх послуг: проблеми правового регулювання діяльності

Як відомо, юридичні особи, як правило, створюються з метою досягнення будь-якого конкретного результату: одержання прибутку або досягнення інших цілей, передбачених установчими документами. Цей прибуток або розподіляється між засновниками юридичної особи, або не розподіляється. Відповідно до чинного законодавства, у першому випадку перед нами юридична особа – суб\'єкт підприємницької діяльності, а в другому – неприбуткова (некомерційна) юридична особа. Природно, статус неприбуткового не означає, що дана юридична особа не здійснює ніякої діяльності, що приносить прибуток. Цей статус підкреслює лише те, що відповідна юридична особа не вважає одержання прибутку основною метою своєї діяльності й не розподіляє отриманий прибуток між своїми учасниками, а використає його тільки в межах реалізації статутних цілей.

На жаль, розмежування комерційних і некомерційних організацій є слабким місцем сучасного цивільного законодавства України. Проблема полягає не стільки у виборі адекватних критеріїв розмежування цих видів організацій, скільки в послідовному застосуванні обраних критеріїв до тих або інших видів юридичних осіб. Але ж у сучаснійУкраїні більшість некомерційних організацій, не виключаючи і фінансовані власником установи (у т. ч. ВНЗ), просто змушені займатися наданням платних послуг, щоб звести кінці з кінцями. І тут законодавець повинен забезпечити такий правовий режим їхньої діяльності, за якого неминуче й необхідне ведення комерції не перетвориться на самоціль. Досвід, у т. ч. закордонний, показує, що саме заборона розподіляти отриманий прибуток між учасниками юридичної особи є найдієвішим способом відмежування некомерційних організацій від професійного бізнесу. Отже, у юридичній характеристиці ВНЗ, незалежно від форми власності, на якій він заснований, необхідно визначити, до якого виду юридичних осіб вони відносяться – до комерційних або некомерційних.

Нам здається, що реалізації права на загальнодоступну й безкоштовну освіту найбільше відповідає статус ВНЗ, як державної освітньої установи, що фінансується винятково з бюджету і забезпечує професорсько-викладацький склад і науковців ВНЗ високою зарплатою, і необхідними для освітньої й наукової діяльності матеріально-технічними засобами. Такий ВНЗ, імовірно, має бути ізольованим від ринкового сектору освіти. Прикладом таких ВНЗ можуть служити військові навчальні заклади або ВНЗ, у яких здійснюється підготовка необхідних державі, але не престижних на поточний момент спеціальностей.

У всіх інших випадках (підготовка фахівців з престижних спеціальностей) держава повинна лише частково оплачувати навчання громадян у ВНЗ (так зване „мішане\" фінансування), перекладаючи плату за підготовку фахівців на плечі роботодавців і приватних осіб. Ця ідея, імовірно, і була закладена в законі „Про вищу освіту\", жорстко регламентуючи кількість бюджетних місць у державному (бюджетному) ВНЗ у розмірі 51 відсотка. Приватні ж ВНЗ, здійснюючи навчання тільки на контрактній основі й представляючи третю групу, у цій ситуації також могли б одержати право (можливо на конкурсній основі) підготовки фахівців за державним замовленням. Подібна можливість бюджетного фінансування, навіть у мінімальному розмірі, що сьогодні взагалі не спостерігається, могла б поставити їх в один ряд з державними ВНЗ „мішаного фінансування\". Якщо ця ідея здається абсурдною, то навіть і без неї, порівнявши діяльність другої й третьої груп ВНЗ, легко помітити їхню ідентичність у питаннях здійснення платної освітньої діяльності. А оскільки недотримання державними (бюджетними) ВНЗ встановленої для них законодавством квоти „бюджетних місць\" убік її зменшення (як і підготовка „контрактників\" у цілому), як відомо, не уможливлює зміну організаційно-правової форми державного ВНЗ як некомерційної установи, у той час як приватні (позабюджетні) ВНЗ цієї можливості взагалі позбавлені. Внаслідок вищезазначеного стає очевидним, що потреби, які мають характер змішаного й приватного блага, спроможний задовольнити, як показано вище, ВНЗ зі статусом як некомерційної, так і комерційної організації. Тому, на нашу думку, було б справедливо всю сукупність цих ВНЗ наділити однаковим правовим статусом (перевівши їх до тієї або іншої групи юридичних осіб), чого, на жаль, не відбулося згідно з Законом № 2229-IV.

На завершення наведемо кілька прикладів законодавчої дискримінації горезвісних „приватників\". Думаю, без цього стаття була б неповною, причому кожний з наведених прикладів – це окрема проблема, що вимагає серйозного наукового аналізу.

1. Отже, хто визначає сьогодні відповідність ВНЗ вимогам державних стандартів? Держава в процесі ліцензування йакредитації. Процес ліцензування є обов\'язковим з 1995 р., але, незважаючи на високий ступінь його деталізації, його окремі критерії доситьзаплутані, що створює ґрунт для зловживань. Щоб проводити освітню діяльність, всі ліцензовані ВНЗ мають бути акредитовані. І хоча акредитація – це процедура добровільна й проводиться з ініціативи самого ВНЗ, зрозуміло, що відмова від її ставить під сумнів власне існування приватного ВНЗ: без можливості видачі „державного диплому\" студенти до нього не підуть. За словами В.І. Невесенко, одного з перших керівників ліцензійного відомства МОН, система акредитації в Україні, створена з метою кооперації державних і приватних ВНЗ для гарантії якості останніх, носить адміністративно-бюрократичний характер [3, с.60]. Будучи монополізованою в державних структурах, ця система щодо приватних ВНЗ часто носить дискримінаційний характер. Найбільш яскраво це проявлялося до недавнього в оплаті за акредитаційні послуги, які для „приватників\" становили 3 % річної оплати за навчання від ліцензованого обсягу прийому студентів, а державним ВНЗ ця процедура коштувала 12 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Відповідно коштував і процес ліцензування – 1 % для приватних ВНЗ й 6 неоподатковуваних мінімумів – для державних [4]. На щастя, ці несправедливі норми скасовані в 2003 році (ПКМУ № 1380 від 29.08.2003), але діють інші.

2. Щодо норми з вимог з акредитації, що визначає необхідний розмір аудиторного фонду для підготовки фахівців з спеціальності або для ВНЗ у цілому, і яка передбачає наявність навчальних площ у розмірі 10 м2 на кожного студента. Якщо зробити нехитрі розрахунки, те очевидним стає, що вони завищені як мінімум в 2,5–3 рази. Досвід інших країн тільки підтверджує це. Так, для університетів Німеччини даний норматив дорівнює 4 м2, причому він не суворий, студентів там навчається зазвичай більше запланованої кількості. На думку професора Петрова М.П., перехід на німецькі норми дозволив би більш ефективно використати кошти, що виділяються суспільством на освіту, порівняно із будівництвом й утриманням непотрібних споруд [5, с. 56–60]. Зауважимо, що такі капіталомісткі рішення лобіюються на досить високому рівні. Тут простежуються інтереси дуже впливової групи людей – ректорів провідних державних ВНЗ країни. Завищені норми в навчальних площах є потужним засобом конкурентної боротьби із приватними ВНЗ, які не одержують безкоштовно площі від держави, а купують або орендують їх, що ставить останні у свідомо гірші економічні умови.