ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...


Закон \"Про власність\" передбачає проведення реквізиції на умовах і в порядку, встановлених пунктом 4 статті 48 даного Закону. Вилучення майна в даному порядку і на передбачених умовах означає, що збитки, завдані цим вилученням, відшкодовуються у повному обсязі відповідно до реальної вартості майна, включаючи і неодержанні доходи. Проте в статті 41 Конституції України передбачено повне відшкодування лише вартості майна. Неодержанні доходи також повинні підлягати відшкодуванню, що було б доцільно передбачити в цій статті. У частині 4 статті 355 ЦК як окремий вид компенсації передбачається надання власнику, за його бажанням, і якщо це можливо, іншого майна.

Моментом припинення права власності на реквізоване майно має вважатися момент винесення органом, який уповноважений проводити реквізицію, постанови про її проведення. Слід погодитися з тим, що, коли право власності переходить за рішенням державного органу, днем переходу цього права є день вступу цього рішення у законну силу або дата, вказана у цьому рішенні [10, c. 237]. За умов надзвичайного чи воєнного стану є гостра необхідність у певному майні, постанова про реквізицію повинна виконуватися негайно з метою якнайшвидшого відвернення негативних наслідків цих ситуацій, тому законодавство допускає подальшу виплату компенсації. Оплата реквізованого майна після її проведення передбачалася статтею 170 Адміністративного кодексу 1927 р. У ній встановлювався місячний термін оплати [1, c. 57]. Оплата реквізованого майно після проведення реквізиції передбачається і в Цивільному кодексі Російської Федерації [7, c.469–470].

Пункт 4 статті 48 Закону \"Про власність\" передбачає, що збитки відшкодовуються у повному обсязі на момент припинення права власності Але між моментом вилучення майна і моментом оплати ринкова ціна даного майна може змінитися, наприклад вирости, тому, на нашу думку, компенсація повинна відповідати вартості майна на момент проведення оплати за вилучене майно, а не на момент припинення права власності, як це передбачено частиною 4 статті 48 Закону \"Про власність\". Розмір компенсації може бути оскаржений до суду.

Реквізиція – це вилучення майна, що є у приватній власності фізичних і юридичних осіб. Реквізованим може бути майно іноземців, що часто передбачається міжнародними угодами. Так, пункт 1 статті 4 Угоди між урядом України і урядом КНР \"Про заохочення і взаємний захист інвестицій\" від 31.10.92 зазначає, що інвестиції інвесторів можуть бути реквізовані у громадських інтересах, при дотриманні встановленого законом порядку, на недискримінаційній основі із виплатою компенсації. Подібні положення передбачаються у статті 5 Угоди між урядом України і урядом Фінляндської Республіки \"Про сприяння здійсненню і взаємний захист капіталовкладень\" від 14.04.92. і інші.

У частині 6 статті 353 ЦК зазначено, що особа, майно якої було реквізоване, має право після припинення дій обставин, у зв\'язку з якими було здійснено реквізицію, вимагати повернення майна, що збереглося. У разі повернення майна у особи поновлюється право власності на нього, одночасно вона зобов\'язується повернути грошову суму або річ, яка була нею одержана у зв\'язку із реквізицією, з відрахуванням розумної плати за використання цього майна.

Вбачається, що і власник повинен у цьому випадку повернути отриману за майно компенсацію з вирахуванням втрат від зниження вартості майна і розумної плати за його використання. У літературних джерелах висловлюється думка, що власник має право повернути цю компенсацію [7, c. 470]. З цим навряд чи можна погодитись, оскільки йому виплачуються всі збитки і неодержані доходи за реквізоване майно, реквізиція проводиться на недискримінаційній основі. Отже, якщо власник вимагає повернення реквізованого майна, то повернення компенсації є його обов\'язком.

Дореволюційне законодавство, законодавство радянського періоду, а також законодавство України розглядали реквізицію як право держави позбавити особу права приватної власності, виходячи із вимог суспільної необхідності. Але, на нашу думку, є підстави розглядати реквізицію майна не лише як право держави, а і як її обов\'язок. Ця проблема виникає у випадках епідемій, епізоотій і інших подібних випадках.

Метою проведення реквізиції є забезпечення безпеки громадян, врятування майна чи знищення заражених тварин, у випадках епідемії, епізоотії [7, c. 470]. Отже, реквізиція може носити протиепідеміологічний, протиепізоотичний чи інший подібний характер, наприклад, протирадіаційний. Закон України \"Про забезпечення санітарного і епідеміологічного благополуччя населення\" від 24.02.1994 р. у статті 30 передбачає заходи щодо запобігання особливо небезпечним, небезпечним інфекційним хворобам, масовим отруєнням і радіаційним ураженням населення. Зокрема зазначено, що у разі виникнення чи загрози виникнення або поширення особливо небезпечних і небезпечних інфекційних захворювань, масових отруєнь, радіаційних уражень населення органи державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємства, установи та організації зобов\'язані забезпечувати своєчасне проведення масових профілактичних щеплень, дезинфекційних, дезинсекційних, дератизаційних, інших протиепідемічних, а також дезактиваційних заходів. До таких заходів можна віднести і реквізицію заражених тварин, іншого майна компетентними державними органами. Стаття 54 Закону \"Про власність\" передбачає захист інтересів власника у разі аварій та за інших обставин надзвичайного характеру, зокрема в ній зазначено, що у разі технологічних та екологічних катастроф та за інших обставин надзвичайного характеру, що виключають можливість здійснення власником його прав щодо володіння, користування і розпорядження майном, йому відшкодовується у порядку, встановленому законодавством України, вартість майна в обсязі, передбаченому пунктом 4 статті 48 цього Закону, або передається у власність інше рівноцінне майно.