ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Рішення міжнародних організацій як джерело міжнародного права: за і проти

Свої прибічники є і у визнання джерелами міжнародного права резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, хоча і небагато (10, с. 59). При цьому автори встановлюють ряд вимог, дотримання яких є обов\'язковим для такого визнання.

Проте найбільш специфічним і складним питанням стали спроби віднести до джерел міжнародного права рішення спеціалізованих організацій системи ООН. Серед послідовників такого підходу можна назвати К.А. Бекяшева (8, с. 24), Г.В. Ігнатенка та С.А. Малініна (17, с. 41–42).

На наше переконання, жодна з вищезгаданих груп рішень – Ради Безпеки ООН, Генеральної Асамблеї ООН та спеціалізованих організацій системи ООН – не може бути віднесена до джерел міжнародного права.

Обов\'язковим критерієм для віднесення того чи іншого документа до джерел міжнародного права є наявність у ньому норм цього права. Більшість сучасних авторів з невеликими відмінностями визначають міжнародно-правові норми як правила поведінки суб\'єктів міжнародного права, що створюються цими суб\'єктами та визнаються ними юридично обов\'язковими (18, с. 53; 19, с. 6).

Проте у даному випадку одного визначення недостатньо. Необхідно також виділити ознаки, які дають можливість безпомилково відмежувати норми міжнародного права від соціальних, моральних та інших норм.

Г.В. Ігнатенко та С.А. Малінін виділяють три основні ознаки норм міжнародного права. Ці норми:

– покликані регулювати відносини між суб\'єктами міжнародного права;

– не є приписами індивідуалізованими, а мають загальний характер;

– обов\'язкові для виконання (17, с. 39).

Таку ж думку поділяють і деякі сучасні українські вчені (20, с.178). На другому пункті слід зупинитися детальніше. Більш вдало цю думку висловив М.М. Мінасян, процитувавши фахівців у галузі загальної теорії держави та права: \"Правова норма – це ... такий припис, який являє собою загальне правило, розраховане на багатократне його застосування\" ( 21, с. 15).

Враховуючи вищесказане, обґрунтованими видаються такі ознаки норм міжнародного права:

1) регулюють відносини між суб\'єктами, тобто встановлюють правила поведінки (визначають їх взаємні права та обов\'язки);

2) носять нормативний характер, тобто розраховані на використання у невизначеній кількості випадків;

3) обов\'язкові для виконання суб\'єктами права.

Лише наявність усіх трьох ознак у сукупності дозволяє говорити про те, що ми дійсно маємо справу з нормою міжнародного права. Невідповідність цим ознакам автоматично знімає питання про наявність норм права, а також про віднесення даного явища до джерел міжнародного права.

Крім того, специфіка створення міжнародно-правових норм вимагає дотримання певного порядку взаємодії суб\'єктів у процесі їх формування. Якщо цей порядок не дотримується, то результат такої діяльності не можна назвати нормою міжнародного права. Власне, це і виникає у випадку із рішеннями міжнародних організацій.

На сьогодні існують три найбільш поширені теорії щодо порядку взаємодії суб\'єктів міжнародного права в процесі формування міжнародно-правових норм. Це теорії:

1) Г.І. Тункіна про узгодження воль, яка тривалий час була панівною у радянській науці (7, с. 236–242);

2) В.А. Василенка про узгодження позицій (22, с.139–140);

3) С.В. Черниченка про узгодження волевиявлень, яка стала своєрідною відповіддю на теорію В.А. Василенка (23, с. 22).

Але незалежно від того, якої з вищенаведених теорій дотримуватися, обов\'язковість наявності для формування норм міжнародного права хоча б двох суб\'єктів і згоди між ними залишається незмінною. І.І. Лукашук категорично стверджує: \"В основі норми міжнародного права лежить згода суб\'єктів, яка є єдиним способом створення норм\". (14, с. 73). Про це пише і С.В. Черниченко, зазначаючи, що норми міжнародного права створюються як мінімум двома юридично рівноправними сторонами (23,с. 14).

На такій позиції стоять і багато інших відомих фахівців (15, c. 159; 9, с. 184).

Однозначним видається той факт, що рішення міжнародних організацій не є згодою суб\'єктів міжнародного права, тому що:

– міжнародна організація має свою власну волю і не є сукупністю воль держав-членів;

– рішення міжнародної організації – це втілення волі лише одного суб\'єкта міжнародного права – самої цієї організації.

С.А. Малінін та Т.М. Ковальова підкреслюють самостійність міжнародної організації, як суб\'єкта міжнародного права, „який має свою власну волю\" (6, с. 75).

Е.Т. Усенко та Г.Г. Шинкарецька зазначають: „Організації, беручи участь у правотворчому процесі, уже діють від власного імені. Їх волевиявлення відрізняються від волевиявлень держав-членів, не є сумою волевиявлень держав-членів або їх загальним волевиявленням. Інакше кажучи, колективні або сумісні волевиявлення суб\'єктів міжнародного права і єдині волевиявлення суб\'єктів, створених такими волевиявленнями, явища різнопланові\" (15, c. 160).

Таким чином, логічним є висновок, що рішення міжнародних організацій, не будучи згодою суб\'єктів, в принципі не можуть містити у собі норми міжнародного права. А отже, не можуть бути джерелами міжнародного права.

Література:

1. Буткевич В.Г., Мицик В.В., Задорожній О.В. Міжнародне право: основи теорії. – К.: Либідь, 2003. – С. 606.

2. Попов М.С. Юридическая сила решений международных организаций // Право: теория и практика. – 2003. – № 7. – С. 21–29.

3. Общепризнанные нормы в современном международном праве / Под ред. Н.Н. Ульяновой. – К.: Наукова думка, 1984. – 267 с.

4. Бирюков П.Н. Международное право. – М.: Юристъ, 1999. – 416 с.

5. Riedel Е. Standards and Sources. Farewell to the Exclusivity of the Sources Triad in International Law // European Journal of International law. 1991, vol. 2, № 2, p. 58-85.

6. Малинин С.А., Ковалева Т.М. Договорная правоспособность международных организаций // Правоведение. – 1992. – № 5. – С. 72–77.

7. Тункин Г.И. Теория международного права. – М.: Международные отношения, 1970. – 511 с.

8. Международное публичное право / Под ред. К.А. Бекяшева. – М.: Проспект, 2003. – 640 с.

9. Курс международного права в 7 томах / Под ред. В.Н. Кудрявцева. – М.: Наука, 1989. – Том 1. – 359 с.

10. Малинин С.А. Ковалева Т.М. Правосубъектность международных организаций // Правоведение. – 1992. – № 5. – С. 53–62.

11. Нешатаева Т.Н. Влияние межправительственных организаций системы ООН на развитие международного права: Дисс. ... д-ра юрид. наук. – М., 1993.

12. Ким Док Чжу. Концепция \"мягкого права\" и практика межправительственных организаций системы ООН: Дисс. ... канд. юрид. наук. – М., 1995.

13. Шибаева Е.А. Право международных организаций: Вопросы теории. – М.: Междунар. отношения, 1986. – 160 с.

14. Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: Учебник. – М.: БЕК, 1996. – 371 с.

15. Усенко Е.Т., Шинкарецкая Г.Г. Международное право. – М.: Юристъ, 2003. – 495 с.

16. Кузнецов В.И. Международное право. – М.: Юристъ, 2001. – 672 с.

17. Игнатенко Г.В. Малинин С.А. Новые тенденции в международном правотворчестве // Советский ежегодник международного права 1986. – М., 1987. – С. 32–46.

18. Тимченко Л.Д. Международное право. – Харьков: Консум, 2002. – 525с.

19. Ушаков Н.А. Международное право: Основные понятия и термины. – М: 1996. – 47 с.

20. Дмитрієв А.І., Муравйов В.І. Міжнародне публічне право. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – 638 с.

21. Минасян Н.М. Источники современного международного права. – Р/на/Дону: Издательство Ростовского университета, 1960. – 152 с.

22. Василенко В.А. Основы теории международного права. – К.: Вища школа, 1988. – 288 с.

23. Черниченко С.В. Международное право: современные теоретические проблемы. – М.: Международные отношения, 1993. – 296 с.