ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Проблема дефініції національної меншини у доктрині міжнародного права

Зрозуміло, що групи, які володіють відмінними етнічними, релігійними і мовними характеристиками, можуть утворювати етнічні, релігійні і мовні меншини, але це не виключає того, що в однієї з спільнот може зустрічатися сукупність усіх або деяких характеристик. Тому важливо зазначити, що ще на початку ХХ ст. серед юристів-міжнародників існувала думка, що „якщо йдеться про практичне життя, то поняття національної меншини не лише домінує, а саме до цього поняття зводяться всі проблеми, що стосуються меншин в сучасному значенні\" [10, c. 12].

Такої ж думки дотримується сьогодні російський учений С. Пунжин, який вважає, що „проблеми, які стосуються різних різновидів меншин, у принципі подібні\", і тому правомірно використання найменування „національна меншина\" або просто „меншина\" для визначення даної категорії населення [11, c. 123].

Такий підхід абсолютно виправданий. Для міжнародного права повинно бути байдуже, чи є меншина етнічною чи релігійною, тому що якими б меншини не були, вони мають потребу в рівному статусі й ефективному захисті. Це підтверджується тим, що в міжнародно-правових актах терміни „етнічні\", „релігійні\", „мовні\" меншини завжди фігурують разом і без будь-яких відмінностей у правовому статусі.

В основу визначення поняття „меншини\" повинен бути закладений підхід, спрямований на всеосяжне охоплення даного поняття, що включає всю типологічну і видову розмаїтість, базується на загальних критеріях. Такі критерії, незважаючи на те, що деякі з них викликають суперечки, вже в міжнародній практиці вироблені, їх можна звести до наступних.

Кількісний критерій. Більшість авторів дотримуються думки, що для того, щоб група могла бути визнана меншиною, вона повинна бути меншою за чисельності за іншу частину населення. Така думка зрештою прямо випливає з етимології слова „меншина\".

Так, вважав Р. Шермергорн. „Ми, – писав він, – вживаємо термін „меншинна група\" для визначення будь-якої етнічної групи..., яка становить менш ніж половину населення даного суспільства...\" [12, c. 14]. Відомий датський етносоціолог Ганс Ван Амерсфорт зазначав, що саме чисельний стан меншини позбавляє її можливості брати активну участь у політичному процесі [13, c. 233].

Однак зустрічаються ситуації, коли жодна з груп не складає більшості, або більшість може бути настільки розосередженою, що не в змозі відстоювати свої права в даному регіоні. Більш того, деякі групи можуть являти собою меншість щодо всього населення країни в цілому, однак бути більшістю у визначених регіонах і проводити там дискримінаційну політику. „Кількісний критерій визначення національних меншин майже не реалізується у федеративній державі, суб\'єктами якої є національно-державні утворення\", – вважаєЛ.М. Карапетян [14, c. 75]. Так, із 21 республіки Російської Федерації лише в 4-ох титульна нація складає більшість, а в Єврейській області євреї становлять тільки 4 % населення. Тому абсолютизація кількісного критерію при визначенні меншини не завжди є виправданою.

Таким чином, головними критеріями визначення національної меншини є не тільки і не стільки чисельність, скільки її становище у „великому суспільстві\", а кількісний критерій при визначенні поняття є, безумовно, істотним, але не визначальним, і застосування його повинно відбуватися в поєднанні з іншими критеріями.

Критерій недомінування. Цей критерій особливо тісно пов\'язаний із кількісним. Так, С.М. Пунжин вважає, що „чисельна меншість\" і „недомінуюче положення\" є об\'єктивними критеріями при визначенні меншини [11, c. 125].

Наприкінці 60-х років американські етносоціологи К. Уоглі та М. Гарріс, формулюючи критерії ідентифікації, зазначали, що меншини – це підлеглі і залежні частини складного, поліетнічного суспільства. До речі, така думка чітко зафіксована, наприклад, у французьких наукових виданнях. „Національна меншина, – стверджується в одному з них, – це група громадян держави, чисельно менша і недомінуюча в цій державі, з етнічними, релігійними або мовними особливостями, що відрізняються від більшості населення, пов\'язані один з одним, натхненні спільною волею вижити і які ставлять за мету домогтися фактичної і юридичної рівності із більшістю\" [15].

У доктрині міжнародного права існує думка, що захист меншин виправданий тільки тоді, коли меншина не займає пануючого положення. Звичайно, критерій недомінування, а виходить і неможливість повною мірою розвивати в державному і громадському житті свої культурні, релігійні і мовні особливості, а також відстоювати свої інтереси в державних інститутах, є тією важливою ознакою, за допомогою якої ми можемо ідентифікувати меншину в даній державі.

Однак на практиці буває так, що зустрічаються і пануючі меншини, які іноді порушують принципи рівності і недискримінації, закріплені в різних міжнародних угодах по правах людини, як, наприклад, це мало місце свого часу у випадку із білою меншістю в Південній Африці. Якщо дотримуватися визначень, які даються цій категорії населення і, які базуються на критерії недомінування, то домінуючі меншини не є „справжніми\" меншинами і не мають потреби в захисті.

Тому цілком закономірним є той факт, що Підкомісія ООН по попередженню дискримінації і захисту меншин, стверджує, що меншиною можуть вважатися такі національні групи, які не займають „пануючого\" або „домінуючого\" положення.

Критерій дискримінації. Даний критерій чітко зафіксований у американській офіційній термінології. Там „національними меншинами\" вважаються „політично поневолені, економічно експлуатовані і соціально дискриміновані етнічні групи\". Американський учений Люїс Вірт поняття „меншина\" визначив так: „група людей, яка на підставі своїх фізичних чи то культурних характеристик відрізняється від інших у суспільстві проживання відмінним й нерівноправним ставленням до себе, й яка вважає себе об\'єктом колективної дискримінації\" [16, c. 347].

За визначенням Л. Вірта, існування меншини передбачає існування відповідної більшості, яка має вищий статус і більші привілеї. Додамо, що людей зі статусом меншини відлучають від повноправної участі в громадському житті, їх вважають і вони самі себе вважають „людьми усуненими\". Узагальнюючи сказане, можна ствердити, що члени меншини „вочевидь інакші\", тобто відрізняються від інших членів суспільства помітними для ока рисами, заслуговують на якесь особливе ставлення й усвідомлюють спрямовану проти них, як членів групи, дискримінацію.