ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Правові питання застосування підрозділів Збройних Cил України в миротворчих операціях

Основним документом, що передбачає можливість застосування підрозділів ЗСУ у міжнародних операціях по підтримці миру, спільних навчаннях і заходах програми \"Партнерство заради миру\" у взаємодії з збройними силами США є угода між Урядом України та Урядом США щодо реалізації програм і проектів міжнародної допомоги у військовій сфері [12 ]. Реалізуючи національну політику в сфері національної безпеки, втілюючи положення Хартії про особливе партнерство між Україною і Організацією Північноатлантичного Договору, Україною була прийнята Державна програма співробітництва України з НАТО на 2001–2004 роки [13 ], яка є правовою основою для допуску підрозділів держав-членів союзу на територію України та участі підрозділів ЗСУ в миротворчих операціях, що проводяться під керівництвом НАТО.

Окремим питанням стоїть застосування військових в операціях по підтримці та примушенню до миру на території Співдружності Незалежних Держав. У СНД, яка користується правами регіональної організації, вже розроблено та прийнято комплекс документів, що визначають підстави застосування національних збройних сил у миротворчих операціях на території Співдружності. Їх можна поділити на дві основні групи. До першої групи можна віднести прийнятий у 1993 році Статут СНД [14 ], положення якого визначають порядок вирішення спорів і конфліктів між державами-членами Співдружності. Наступна група документів має конкретні питання формування та діяльності колективних сил по підтримці миру в СНД: Угода \"Про групи військових спостерігачів та Колективні сили по підтримці миру\" [15 ]; протоколи про статус груп військових спостерігачів і колективних сил по підтримці миру в СНД, про тимчасовий порядок формування та застосування груп військових спостерігачів (ГВС) та колективних сил по підтримці миру (КСПМ) у зонах конфліктів між державами та в державах-учасницях СНД та про комплектування, структуру, матеріально-технічне та фінансове забезпечення цих сил).Україна на базі цих документів відряджала військових спостерігачів до Таджикистану (військові спостерігачі – 3 особи, 1994–2000 р. ), до Грузії (військові спостерігачі – 5 осіб, 1993 р.), до Придністровського регіону Республіки Молдова (10 військових спостерігачів 1998 р. [16 ]).

Правові, організаційні та фінансові засади щодо участі України в міжнародних миротворчих операціях, а також порядок направлення Україною військового та цивільного персоналу визначається Законом України \"Про участь України в міжнародних миротворчих операціях\" [17]. Цей Закон передбачає право надавати військові підрозділи, ґрунтуючись на положеннях глави VII Статуту ООН, для участі в миротворчих місіях, що проводяться під егідою регіональних організацій, ОБСЄ. Закон обмежує форми діяльності ЗСУ в міжнародних миротворчих операціях, що проводяться під контролем Ради Безпеки ООН. Підрозділи Збройних Сил України при виконанні миротворчих місій можуть бути застосовані для врегулювання або створення умов для врегулювання міждержавних, а також внутрішніх конфліктів (незалежно від того, чи є цей конфлікт збройним, чи лише може перейти в фазу збройного протистояння) за згодою сторін конфлікту або з використанням примусових заходів за рішенням Ради Безпеки ООН, що може включати, зокрема, спостереження і контроль за дотриманням угод про припинення вогню та інших ворожих дій, роз\'єднання сторін, які конфліктують, роззброєння і розформування їхніх підрозділів, виконання інженерних та інших робіт. Необхідно зазначити, що Закон не дає визначення терміна \"операції по підтримці та примушенню до миру\", як він трактується в Статуті ООН, а обговорює термін \"дії та заходи багатонаціональних сил, що створюються за згодою Ради Безпеки ООН\". Визначення миротворчих місій у такій формі обмежує повноваження миротворчого контингенту рішенням Ради Безпеки ООН, що не дозволяє максимально ефективно використати потенціальні можливості миротворчого підрозділу для встановлення миру та, в ряді випадків, ставить під загрозу життя військовослужбовців миротворчих підрозділів.

Необхідно підкреслити, що поняття миротворчих акцій було запозичено з практики міжнародних відносин і не передбачалось авторами Статуту ООН. У зв\'язку з цим у Статуті немає відмінностей між примусовими та миротворчими діями. Процес визначення миротворчої діяльності виникав у практиці міжнародних відносин. Миротворча діяльність була змішана з примусовим забезпеченням миру, прикладом якого служать події в Конго в 1964 році (ОНЮГ), коли миротворча місія перетворилась в операцію по примусу до миру шляхом примушення до розв\'язання конфлікту. Більш пізніше визначення миротворчої діяльності полягало в тому, що ці дії повинні здійснюватись після досягнення необхідного результату на дипломатичному рівні. Наприклад, застосування військ ООН на Кіпрі в 1964 році (ЮНФІКІП), які були створені згідно з резолюцією № 164 Ради Безпеки, де одночасно була подана рекомендація Генеральному Секретарю ООН використовувати свої можливості для мирного вирішення конфлікту. За згодою сторін передбачалось також розміщення сил ООН на острові.

Закон України \"Про порядок направлення підрозділів ЗСУ до інших держав\" [18 ] практично є доповненням або навіть продовженням Закону України \"Про участь України в міжнародних миротворчих операціях\". Фактично, він дублює попередній Закон, але не обмежує форми та умови застосування підрозділів ЗСУ за межами держави. Якщо до прийняття цього Закону підставою для направлення підрозділів для виконання миротворчих місій була вимога Ради Безпеки ООН або пропозиція України до Ради Безпеки ООН щодо надання військового контингенту, то на даному етапі підставою може бути міжнародний договір. Відмінність цих двох документів полягає в тому, що в останньому невизначено конкретно форми діяльності ЗСУ на території іншої держави, вирішення цього питання покладається на міжнародний договір. Позитивним нововведенням є те, що основні витрати на утримання миротворчого контингенту із складу ЗСУ раніше покладалися на саму державу, шляхом відрахування визначених сум до ООН, а при направленні ЗСУ за міжнародним договором вирішення фінансових та інших матеріально-технічних питань, пов\'язаних із забезпеченням перебування підрозділів, визначається за згодою сторін. Це дозволяє знайти додаткові кошти на утримання та здійснення бойової підготовки підрозділів ЗСУ. Але все ж таки основною відмінністю між цими Законами є введення в Закон України \"Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав\" нових завдань, які можуть виконуватися підрозділами ЗСУ – виконання бойових завдань. Формулювання таких завдань підрозділів дозволяє застосовувати їх у так званих \"зонах національних інтересів\", термін, який з\'явився останнім часом в міжнародному праві, практику застосування якого ввели США.