ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Право інтелектуальної власності на літературний, художній та інший твір (авторське право) як об’єкт захисту

На нашу думку, це означає, що твори нижче певного рівня достоїнства правом інтелектуальної власності не охороняються. Цей висновок підтверджується ч. 2 ст. 442 ЦК. Вона проголошує: „Твір не може бути опублікований, якщо він порушує права людини на таємницю її особистого і сімейного життя, завдає шкоди громадському порядку, здоров\'ю та моральності суспільства\". Чи охоплюються наведеними висловами поняття „достоїнство твору\"? Видасться, що не охоплюються.

У законі мають бути чітко визначені критерії оцінки поняття „достоїнство твору\". Зрозуміло, що критерії, визначені ч. 2 ст. 442 ЦК, будуть викликати численні судові спори. Важко визначити, чи завдає твір шкоди громадському порядку, здоров\'ю та моральності суспільства. Визначити такі критерії важко. Необхідні спеціальні додаткові дослідження. Але вже зараз зрозуміло, що відсутність таких критеріїв у законі ускладнить захист права інтелектуальної власності.

При цьому ні ЦК, ні Закон про авторське право не визначають особу позивача в спорі про достоїнство спору. Користувачі творів, достоїнство яких викликає сумнів, часто заінтересовані в опублікуванні таких творів, їх більше цікавить прибуток, ніж моральність суспільства.

З цими спірними питаннями тісно пов\'язані особисті немайнові права автора твору.

Цивільний кодекс України зберіг норму про недоторканність твору. За раніше чинним законодавством під поняттям „недоторканність\" розуміли права автора твору забороняти будь-яку зміну твору без його згоди [6, с. 811]. Скорочення, доповнення, передмови, післямови, коментарі твору та будь-які інші зміни твору не допускалися без згоди автора, безперечно, не допускалася зміна змісту договору.

Закон України „Про авторське право і суміжні права\" останньої редакції так сформулював це право: „вимагати збереження цілісності твору і протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню чи іншій зміні твору або будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі і репутації твору\".

Цивільний кодекс відтворив наведену норму з деякими незначними корективами. Ч. 1 ст. 434 ЦК постановляє: „Автор має право протидіяти будь-якому перекрученню, спотворенню або іншій зміні твору чи будь-якому іншому посяганню на твір, що може зашкодити честі та репутації автора, а також супроводження твору без згоди його автора ілюстраціями, передмовами, післямовами, коментарями тощо\".

Редакції зазначених норм ні Закону, ні Цивільного кодексу не відзначаються чіткістю.

Буде викликати суперечки вислів „будь-яке інше посягання на твір, що може зашкодити честі та репутації автора\". Очевидно, слова „що може зашкодити честі та репутації автора\" стосуються лише іншого посягання на твір. Якщо це так, то тоді постане питання, що таке посягання на твір. Посягання це тільки замах на порушення цілісності твору? У чому має полягати цей замах?

Тому краще було б наведену норму сформулювати так: „Перекручення чи спотворення твору забороняється. Будь-яка інша зміна твору допускається лише зі згоди автора\". У сучасних умовах не слід допускати будь-яку зміну без згоди автора чи його правонаступника [7, с. 16–20].

Численні суперечки будуть викликані невідрегульованністю питання про плату за використання твору. Закон України „Про авторське право і суміжні права\" одним із майнових прав визнає право автора на плату за використання його твору. Ч. 5 ст. 15 цього Закону встановила, що суб\'єкт авторського права має право вимагати виплати винагороди за будь-яке використання твору.

Розмір і порядок виплати авторської винагороди за створення і використання твору встановлюються в авторському договорі або в договорах, що укладаються за дорученням суб\'єктів авторського права організаціями колективного управління з особами, що використовують твір. Кабінет Міністрів України встановлює мінімальні ставки авторської винагороди та порядок їх застосування [8, с. 59–69].

Цивільний кодекс у главі 35 „Загальні положення про право інтелектуальної власності\" про плату за використання об\'єкта права інтелектуальної власності взагалі не згадує. Не відносить це право ні до виключних, ні до невиключних прав інтелектуальної власності.

Ст. 445 ЦК містить припис, за яким автор має право на плату за використання його твору, якщо інше не встановлено ЦК та іншим законом.

Цивільний кодекс право на плату за використання твору відносить до інших майнових прав інтелектуальної власності, яке не варте уваги. Між тим, заради плати за використання твору найчастіше вони створюються. Саме плата за використання твору є найпотужнішим стимулом розвитку інтелектуальної, творчої діяльності у гуманітарній сфері. Законодавець явно недооцінює значення плати за використання твору.

Віддання сторонам договору на використання твору право на визначення розміру і порядку виплати плати, незважаючи на його зовнішній демократизм, не на користь автора [9, с. 29–32]. Автор твору може не знати усіх нюансів укладення договору на використання твору, не мати відповідного досвіду тощо. Проте ці та інші переваги у більшості випадків має видавець чи інша особа, що використовує твір. Видавець має штат досвідчених фахівців, які доведуть автору „дійсну\" вартість твору. Вони знають кон\'юнктуру ринку, попит на той чи інший вид твору тощо. Автору важко змагатися з своїм контрагентом у договорі про використання твору.

Складною проблемою, яку доведеться розв\'язувати судам (суддям), що постане у зв\'язку з розглядом спорів, які будуть виникати у зв\'язку з створенням об\'єктів права інтелектуальної власності за замовленням. Відповідно до ч. 2 ст. 430 ЦК майнові права інтелектуальної власності на об\'єкт, створений за замовленням, належить творцеві цього об\'єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором.

Важко уявити собі ситуацію, коли за замовленням створено винахід чи інший науково-технічний об\'єкт. Винахідник отримав обумовлену договором плату за виконання замовлення. Іншими словами, винахідник вигідно продав свій винахід. Обидві сторони задоволені вчиненим правочином.

Проте, коли замовник почав використовувати винахід і одержувати певний дохід, до нього звертається винахідник-продавець і заявляє претензію на половину доходів. Свою претензію винахідник-продавець-творець обґрунтовує посиланням на ч. 2 ст. 430 Цивільного кодексу України.