ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Позбавлення волі та ув’язнення як види кримінального покарання

Покарання у виді позбавлення волі, за законодавством, хоч і не має на увазі забирати, віднімати або скасовувати волю людини, а полягає в ізоляції, але все ж таки посягає на волю. Поняття ізоляції також може трактуватися досить широко. Поєднання ізоляції з примусовим впливом на волю людини із застосуванням „виправно-трудового\", „кримінально-виконавчого впливу\", а, по суті, репресивного впливу, нерідко зламує волю людини, а не виправляє її, як це декларується з метою покарання. Людина від природи соціальна і по праву наділена волею, і тому її позбавлення суперечить природі людини та соціальним законам.

Недостатнє визначення і розуміння поняття позбавлення волі приводить до існування різних його модифікацій, зокрема „обмеження волі,\" „арешт,\" „направлення в дисциплінарний батальйон\" (ст. ст. 60 – КК). З радянських часів відома модифікація під умовною назвою „карена\" (авт.) – надмірна, безмежна кара, яка полягає не тільки в ізоляції особи від суспільства на певний строк, але й у поєднанні її з іншими правообмеженнями і позбавленнями: політичних і соціальних прав і свобод, невизначеному правовому статусі, застосуванні додаткового примусу у виді: тоталітарного режиму, військової муштри, примусової, нерідко тяжкої „каторжної\" праці, надмірної експлуатації засуджених, з метою отримання прибутку, примусовий, ідеологічний і психологічний тиск, примусового виправлення і перевиховання, ставлення до засуджених як до об\'єкта покарання, відсутність гуманного поводження з ними. Правообмеження у зв\'язку з цим покаранням розповсюджуються і супроводжують особу після звільнення з місць позбавлення волі, переслідують особу все її життя. Така модифікація позбавлення волі ще значною мірою існує, але не виконує і не може виконувати соціально корисних функцій, вона не захищає суспільство, призводить до ще більшої соціальної деградації, відчуження та криміналізації засуджених осіб. Рецидив серед осіб, звільнених із місць позбавлення волі, вдвічі вищий від загального рецидиву. Перед цим покаранням ставляться соціально значимі цілі – попередження злочинів, але в дійсності позбавлення волі криміналізує значну кількість осіб і постійно детермінує злочинність. „Боротьба\", „війна\" із злочинністю, започатковані за радянських часів, продовжуються і час від часу посилюються, що знаходить своє відображення у каральній політиці, законодавстві і практиці. Про це свідчить новий Кримінальний кодекс України, судова ікримінально-виконавча практика. Головним успіхом цієї „боротьби\" можна вважати те, що 35–40 % дорослого населення останніх п\'ятдесят років пройшли через місця позбавлення волі та їх „школи\", „університети\", „академії\". Стає очевидним, що позбавлення волі не виправляє і не перевиховує злочинців, як це декларувалось і ще декларується в меті покарання. На сучасному етапі \"боротьби\" зі злочинністю виявляється, що майже кожне групове, організоване злочинне формування має у своєму складі осіб з досвідом „позбавлення волі\", які нерідко становлять їх ядро. Звільнені з місць позбавлення волі не знаходять свого місця в суспільстві. Цьому сприяє правообмеження у зв\'язку із відбуванням позбавлення волі і відсутність ефективної системи їх соціальної адаптації. Існуюча система працевлаштування допомагає знайти роботу лише близько 10 відсоткам звільнених із місць позбавлення волі. Частина таких осіб втягує у злочинну діяльність законослухняних громадян, передусім „неповнолітніх\" та осіб, які ніде не працюють і не навчаються. Інші виходять із місць позбавлення волі соціально і морально деградовані, а то й фізично хворі, не знаходять притулку у державі і суспільстві і лягають тягарем на їх плечі. Законослухняна частина населення почуває себе у постійній зростаючій небезпеці і передусім з боку осіб, які відбули покарання у виді позбавлення волі. Загалом застосування позбавлення волі пов\'язане із значними соціальними проблемами, зокрема: соціально-демографічними, соціально-економічними, соціально-психологічними, кримінологічними і морально-етичними негативними наслідками [6].

Отже, протягом тривалого часу в Україні спостерігається криза науки про покарання, криза законодавства і практики його застосування. Криза науки полягає у довготривалій консервативності наукових поглядів на покарання і окремі його види, які відображаються у вузькому, догматичному кримінально-правовому підході, абсолютизації позбавлення волі, як окремого і основного виду покарання, який не тільки ізолює засуджену особу, але й виправляє (перевиховує) її, попереджує злочини і є „ефективним\" засобом боротьби зі злочинністю, сприяє її „викоріненню\". Незважаючи на часткові зміни в наукових поглядах останнім часом і звуження позбавлення волі до ізоляції у кримінально-виконавчу установу, все ж зберігається радянська теорія покарання у виді позбавлення волі, яка не відображає реальну соціально-правову суперечливу його сутність. Крім того, спостерігається множинність позбавлення волі в різних модифікаціях (арешт, обмеження волі тощо). Покарання традиційно розглядається у кримінальному, кримінально-процесуальному та кримінально-виконавчому (виправно-трудовому) праві і законодавстві. Відсутня така наука про покарання, як пенологія. Започаткована пенітенціарна ідея на теренах України ще не стала досить поширеною. Радянська і пострадянська юридична наука відкидає позитивний зарубіжний досвід теорії ув\'язнення, що довгий час вважалась „буржуазною\", піддавалась і ще піддається критиці. Сучасна наука про покарання продовжує орієнтацію на радянську, пострадянську і, нарешті, російську теорію про покарання, що відображається у новому Кримінальному кодексі і проектах Кримінально-виконавчого кодексу. Проте догматичний підхід до такого складного покарання, яким є позбавлення волі, не дає позитивних результатів. Передусім це досить складне, багатогранне і суперечливе соціально-правове явище, яке необхідно розглядати з більш широких соціальних позицій із застосуванням досягнень таких галузей знань, як філософія, соціологія, пенологія, психологія, педагогіка (педологія), медицина, кримінологія, етика тощо. Розгляд поняття і змісту поняття „позбавлення волі\" з такого широкого погляду засвідчує його суперечність „волі\" людини, яка природно і соціально наділена нею і якої неможливо позбавити і не варто цього робити. Замах на „волю\" людини - це прерогатива тоталітарних режимів, зокрема колишньої радянської держави, для якої „воля\", „свобода\" не мали істотного значення.

Для демократичних правових держав, які визначаються як „цивілізовані\", позбавлення волі чи свободи є незвичним, нетрадиційним і, врешті-решт, несприйнятним покаранням. Найбільш поширеним для них є арешт, взяття під варту (ув\'язнення), тісно поєднані з гуманним поводженням із ув\'язненими, як головним атрибутом, що супроводжує ув\'язнення (\"Мінімальні стандартні правила поводження із в\'язнями\", \"Європейські в\'язничні правила\" та ін.). Це принципові положення зарубіжної пенології, права і пенітен–ціарної практики. Існування ж позбавлення волі в сучасному вигляді не дозволяє гуманізувати покарання і поводження, оскільки не передбачає чіткої межі між ними. Акцент ставиться на кару, а не на гуманне поводження із засудженими.