ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Податкова політика Петра І у період 1710–1724 років

Введення подушного податку і оброчного збору дозволило збільшити поповнення прямих податків у казну Росії в 2–2,5 раза [1, с. 52].

Подушний податок в Європейській частині Російської імперії збирався до 1887 року, а в Сибірі – до 1899 року [1, с. 52; 15, с. 158].

Введення подушного податку, який за словами сучасників, був удвоє більшим за податки, що існували до нього, досить сильно відбилося на податному населенні, хоча це і сприяло стабілізації фінансової сфери держави.

Подушне оподаткування все більше прив\'язувало селянський труд до землі. Уже в XVIII ст. площа орних земель у Росії різко збільшилася порівняно з минулими роками.

Вважаючи селянське населення основними платниками податі і витягуючи із кишені народу останні копійки, Петро I у той же час розумів, що необхідною умовою стабільного поповнення, збагачення казни є підйом виробничих сил країни і їх планомірний розвиток. Для цього він своїми указами заставляв, на пільгових умовах створювати промислові підприємства, заохочуючи фабрикантів і заводчиків.

Разом з тим не всі підтримували зусилля Петра I, спрямовані на поповнення державної казни.

Досить цікаве свідчення живого свідка тієї епохи, оригінального російського мислителя-самоучки І.Т. Посошкова, яке він виразив у своєму творі „Про скудність і багатство\", написаному в останні роки царювання Петра I: „Во всем виноваты приближенные правители: неправыми докладами вытянут у царя слово из уст да и делают, что хотят, мир, воля своим. Куда ни посмотришь, нет у государя прямых свидетелей; все судьи криво едут; кому было служить, тех оставляют, а кто не может служить, тех заставляют. Трудится великий монарх, да ничего не успевает: пособников у него мало; он на гору сам десять тянет, а под гору миллионы тянут: как же его дело споро будет? Не изменяя старых порядков, сколько не бейся, придется дело бросить\" [6, с. 71–72; 15, с. 157].

У перші ж роки застосування системи подушного податку були встановлені великі недоліки, які приводили до великих недоїмок. Так, лише в 1724 році загальний обсяг недоїмок складав приблизно 1/4 всієї податкової ставки [1, с. 53].

Тому пізніше уже в 1725 році Катерина II (1684–1727) знизила ставку подушного податку з 74 до 70 коп. [5, с. 24; 13, с. 451].

Подушне сплачувало все чоловіче населення країни, крім дворян, духовенства і осіб, які перебували на державній службі. Розмір податку визначався сумою, необхідною для утримання армії і флоту, і постійно збільшувався. У XVIII ст. подушне складало близько 50 % усіх податків , що поступали в казну держави. Цей податок існував до кінця XIX ст. [16, с. 20; 17, с. 457].

Головними недоліками подушного оподаткування було те, що не бралася до уваги різниця в доході залежно від місцевості і галузей. Він накладався не на реально існуючих людей, а на умовно лічильну одиницю, так звану ревізську душу. До того ж кількість ревізських душ була величиною непостійною, і розрахунок податку носив досить умовний характер. Нарешті податок розкладався не на реально існуючих працюючих осіб, а на ревізських душ і не враховувалися такі фактори, як смерть, народження, переїзди посадських людей, рекрутські набори, перехід селян на роботу заводів внаслідок їх вербування тощо. Це в свою чергу було не стабільним і значно впливало на кількісний склад осіб, які повинні були сплачувати подушний податок [5, с. 24; 13, с. 451].

Паралельно з подушним податком виникає і такий новий вид оподаткування, який дістав назву оброчного збору. Пізніше, з 1810 року, він став називатися оброчним податком.

Оброчний збір став вводитися з 1723 року як додатковий подушний збір з „однородцев\" – тобто категорії державних селян.

Різні частини імперії платили неоднакове подушне. На Україні воно було вище ніж у Росії на 40–50 % [11, с. 84].

Головним платником подушного податку на Україні було селянство, яке сплачувало 74 коп. з кожної особи, а в 1818 році – 3 крб. 30 копійок [18, с. 96–97].

Справляння подушного податку вимагало постійного місця перебування платника. Обов\'язок справляння всіх податків на низовому рівні вже покладалося на поміщиків, які передавали зібрані кошти військовим і земським органам. Збирання податків з поки що не закріпачених мас провадилося земськими старостами з допомогою російських військових, яких на території України в той час нараховувалося 75 полків, що за чисельністю і озброєнням значно перевищувало сили козаків. До обов\'язків полкових командирів входив „нагляд за збиранням подушної податі\". Отримані суми фіксувалися у полкових книгах. Їх подальший розподіл проводився так: частина направлялася до Військової колегії та витрачалася на загальноармійські потреби (зброю, обмундирування, медикаменти), частина залишалася у полковій касі та призначалася на придбання коней, фуражу, провіанту. Витрати коштів полкової каси провадилися лише з відома офіцерів полку [4, с. 120].

Після створення в 1722 р. Малоросійської колегії податкове навантаження на Україну значно посилилося. Малоросійська колегія „даби Малую Росию к рукам прибрать\" фактично усунула українську адміністрацію від контролю над фінансами і накладала щоразу нові і нові податки грішми і натурою [19, с. 83].

У 1719 році вводиться чорний податок, який сплачувався натурою в розмірі десятої частини від валового видобутку і корисних копалин. Оподаткування чорних промислів здійснювалося в Росії ще в XVII ст. У 1668 році плавильщик Дмитро Тумашов отримав згідно з грамотою дозвіл шукати в Сибірі золото, срібло, залізну руду, дорогоцінне каміння за умови, що сплачуватиме в казну десятий пуд металів натурою [1, с. 43].

Першим законодавчим розпорядженням Петра I по гірничій частині був Указ від 2 листопада 1700 року, який зобов\'язував кожного „кто в Москве и в городах ведает или впредь сведает на государевых или на чьих-нибуть землях золотую, серебряную, медную или иные какие руды\", повідомляти про це уряд: тим, хто такі дані повідомляв, обіцяно винагороду, а тому „кто руду скроет\", указ погрожував покаранням [1, с. 43].

У цей же період був введений гербовий збір, подушний збір з перевізників – десята частина доходів від їх найму, податки з постоялих дворів, печей, кавунів, горіхів, з продажу їстівного, з найму домів. Обкладувалися навіть церковні вірування. Наприклад, роскольники повинні були сплачувати подвійний податок [5, с. 23; 13, с. 434].

При Петрі I були введені нові військові податки, гроші драгунські, рекрутські, корабельні тощо.

Драгунський податок йшов на закупівлю драгунських коней (приходилася на духовенство) і доходив до 2 крб. з сільського двору і по 9 крб. з посадського [6, с. 118; 13, с. 433].

Податки стягувалися для утримання російських військ – консистентна повинність, коли на одного солдата щомісяця податки платилися натурою або ж грішми – 41 коп. [11, с. 83].

Для забезпечення військових потреб Петро І усе фінансове господарство, включаючи податкову систему, передав губернаторам.

З метою підвищення збору податків уся територія Російської імперії була розділена на вісім губерній. По цих губерніях неодноразово відбувався перепис населення.

Запровадження нової податкової системи було пов\'язано з реформуванням армії.

Принципи нової податкової системи було викладено в Указі від 26 листопада 1718 року. Саму ідею розподілу суми, призначеної на утримання армії серед певної групи населення, Петро І запозичив у Швеції. У 80-х роках XVII ст. шведський король Карл ІХ впровадив „поселенську систему\", внаслідок якої одночасно вирішив проблему оподаткування та утримання і забезпечення армії [19, с. 84].

Ключові принципи „поселенської системи\", що базувалися на ідеї встановлення безпосереднього зв\'язку армії з платниками податку і утримання солдатів за рахунок коштів селян, було покладено в основу податкової реформи Петра І, яка складалася з відповідних етапів.