ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Особливості законодавчого процесу в Україні

Реферат на тему:

Особливості законодавчого процесу в Україні

Правове регулювання суспільних відносин налічує не одне століття, проте сьогодні у світі важко знайти дві країни з однаковими законодавчими системами. Очевидно, це пов\'язано з особливостями процесу законотворення, у якому концентровано виявляються властиві кожній державі економічні, політичні, національні та інші умови її існування.

Історія виникнення законів подає безліч прикладів досконалого правового регулювання суспільних відносин. Ще Аристотель [2] наголошував, що державність не потрібно підганяти під вигадані закони. А. Монтеск\'є підкреслював, що громадські закони повинні перебувати у такому тісному співвідношенні з властивостями народу, для якого вони встановлені, що тільки у поодиноких випадках закони одного народу можуть бути придатними для іншого [5]. У правотворчій сфері українська історія має свої правові джерела, значення яких поза межами історичного часу. Відомо, що київський князь Ярослав Мудрий з невизначених, суперечливих звичаїв шляхом поєднання їх із життєво важливими створив звід законів „Руська Правда\" і цим надав могутнього поштовху соціально-економічному розвиткові Київської Русі. Статті Богдана Хмельницького, перша в Європі Конституція Пилипа Орлика (1710 р.), Універсали та Конституція УНР (1917–1918 рр.), конституції, кодекси, звід законів УРСР та інші акти – вітчизняне надбання, наша спадщина.

Кожна держава встановлює у суспільних відносинах певний порядок, який за допомогою виданих нею нормативно-правових актів забезпечується, охороняється і захищається. Розглядаючи право, як „...норми наказові, що виходять від зовнішнього авторитету і спрямовані на розмежування інтересів людського суспільства\", український правознавець, доктор державного права з 1908 року, академік ВУАН з 1930 року М. Палієнко (1869-1937 рр.) вважав, що „...право завжди буде недосконалим, як будь-яка справа людська\" [8, с. 259].

Необхідно зазначити, що до проголошення незалежності більшість суспільних відносин регулювалася союзним законодавством. Відповідно стають зрозумілими обсяг і складність завдань у створенні та розвитку української законодавчої системи. В Україні нині створена власна правова база, яка становить десятки тисяч нормативно-правових актів. При цьому досить впливовим виявився той фактор, що вітчизняні нормотворці не мали необхідного досвіду творення законодавства, потрібного для перехідного періоду, для створення політичної, економічної, соціальної і правової системи, орієнтованої на ринкові відносини.

Термін „законодавство\" досить широко використовується у правовій системі , але немає легалізованого визначення ні в Конституції, ні в законах України, незважаючи на те, що він є елементом юридичної техніки, а його застосування повинно відповідати певним вимогам: він має вживатися в тому чи іншому нормативно-правовому акті однозначно; це єдине значення має бути загальновизначеним; він повинен зберігати свій особливий зміст у кожному новому правовому акті.

М. Кравчук стверджує [10, с. 55], що в юридичній літературі немає єдиного підходу до питання про законодавство. Необхідно зазначити, що існує декілька підходів до визначення терміна „законодавство\": сукупність законів, тобто нормативно-правових актів вищої юридичної сили; сукупність усіх діючих у державі нормативно-правових актів; сукупність нормативно-правових актів вищого законодавчого органу, Президента й уряду України. Останнім часом спостерігаються спроби переосмислення широкого розуміння законодавства, яке об\'єднує в єдине ціле закони і підзаконні акти, що значно принижує роль закону, створює підстави для підміни його управлінськими рішеннями [7, с. 85].

Енциклопедично „законодавство\" визначається як система нормативних актів, якими регулюються суспільні відносини, і як головний засіб реалізації функцій законодавчої влади та основний метод здійснення правотворчої функції держави, що полягає у діяльності відповідних державних органів з розробки, розгляду, прийняття і оприлюднення законів та інших нормативних актів [12, с. 499].

Через різне розумінням цього терміна, він отримав офіційне тлумачення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна „законодавство\") (рішення від 9 липня 1998 року № 12-рп/98, справа № 17/81-97 №1-1/98). Згідно з указаним рішенням Конституційного Суду України термін „законодавство\" треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов\'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України. До переліку актів законодавства України Конституційний Суд України не відніс розпорядження Президента України і Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Національного банку України, центральних органів виконавчої влади, які вони мають право приймати на підставі Закону України „Про Національний банк України\", положень про міністерства і відомства, що затверджуються указами Президента України (пункти 10, 15 статті 106 Конституції України, пункт 6 „Загального положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади України\", затверджено Указом Президента України від 12 березня 1996 року № 179/96), місцевих органів державної виконавчої влади, що приймаються місцевими державними адміністраціями (стаття 118 Конституції України, стаття 6 Закону України „Про місцеві державні адміністрації)\", та органів місцевого самоврядування (стаття 144 Конституції України, стаття 59 Закону України „Про місцеве самоврядування в Україні\").

Отже, розбіжності у тлумаченні учених і практиків юристів терміна „законодавство\" вимагають однозначного його визначення не на теоретичному, а на нормативному рівні. Адже вдосконалення та впорядкування законодавства – характерна ознака процесу розвитку будь-якої цивілізованої правової держави.

За останні роки вітчизняні вчені С. Бобровник, А. Гриціанова, А. Колодій, О. Копиленко, О. Лисенкова, М. Цвік, Ю. Шемшученко та інші неодноразово зверталися до окремих питань теоретичного осмислення закономірностей функціонування системи законодавства України. Однак у науковій літературі явно бракує розгорнутих теоретичних досліджень, присвячених проблемам законодавчого процесу. Сам собою процес законотворення постає звичайно у таких загальних моментах: вироблення (формування) закону, його прийняття (ухвалення) законодавчим органом і набуття законом юридичної сили. Сучасний світовий досвід формування законодавства свідчить, що єдиної раціональної моделі законотворення у світі до цього часу не існує. Законодавчий процес є не тільки актуальною теоретичною, а й нагальною практичною суспільною потребою.