ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Організаційно-правові засади внутрішнього та зов-нішнього аудиту банків: теоретичні та практичні проблеми

Реферат на тему:

Організаційно-правові засади внутрішнього та зовнішнього аудиту банків: теоретичні та практичні проблеми

Аудит є досить новим видом фінансового контролю в Україні. Становлення і розвиток організаційно правових засад аудиту починається з прийняття в 1993 році Закону України „Про аудиторську діяльність\", де визначено суб\'єктів аудиторських відносин, адміністративно-правовий режим їх функціонування та інші питання аудиторської діяльності [1]. За понад десять років існування аудиторської діяльності в Україні створено 2 293 зареєстрованих суб\'єктів аудиту, з них аудиторських фірм – 1596, аудиторів – приватних підприємців-аудиторів – 697. За структурою (розміром аудиторських фірм) ринок цих послуг поділяється на такі групи:

1. Великі аудиторські фірми – до 20 % загальної кількості, займають до 42 % ринку послуг, середня кількість аудиторів від 5 осіб, кількість працівників – від 15 осіб, виконують обов\'язки аудиторів на професійній основі.

2. Середні аудиторські фірми – до 40 % загальної кількості, займають до 38 % ринку послуг, середня чисельність аудиторів – 2–3, середня кількість працівників – від 5 осіб, намагаються здійснювати аудиторську діяльність на професійній основі.

3. Малі аудиторські фірми – до 30 % загальної кількості, займають до 15 % ринку послуг, середня кількість – 1 штатний аудитор плюс 1-2 особи за сумісництвом чи підрядом.

4. Приватні підприємці – аудитори – до 5 % ринку послуг (їх особливістю є те, що вони є платниками єдиного податку) [2].

Загальнотеоретичні засади проведення аудиту, методологія та організація його здійснення досить детально розглядалися у вітчизняній літературі [3–6]. Однак розгляд аудиту як форми фінансового контролю, засобу управління економічними і соціальними процесами, визначення питань щодо цілей та основних практичних завдань аудиту, підтвердження достовірності чи недостовірності фінансових звітів і виявлення таким чином сумнівних фінансових операцій, адміністративних деліктів та інших фінансових правопорушень, хоч і зазнали певних позитивних змін, але ще не дістали належної розробки і вимагають подальших наукових досліджень.

Так, це особливо видно, якщо здійснити ретроспективний аналіз формування банківських нормативно-правових актів і Закону України про аудиторську діяльність, який свідчить, що з самого заснування аудиторської діяльності в Україні під видом нерозголошення комерційної таємниці стала формуватись позиція, нібито аудиторів питання виявлення фінансових правопорушень не стосуються. У Законі України \"Про аудиторську діяльність\" від 22.04.1993 нічого не сказано щодо обов\'язків аудитора при виявленні фінансово-господарських чи інших правопорушень. Більше того, банківське законодавство пішло в цьому напрямі ще далі. Стаття 35 Закону України \"Про банки і банківський нагляд\", так само як і Закон України \"Про аудиторську діяльність\", лише констатувала, що \"комерційні банки підлягають перевірці аудиторськими організаціями\". Однак в одному з чергових проектів Закону України \"Про банки, банківську діяльність і банківський нагляд\" позиція Нацбанку – розробника даного законопроекту – перестала бути нейтральною.

Так, у статті 28 проекту цього закону зазначалось: \"Якщо при проведенні перевірки банку аудитору стануть відомі обставини про порушення чинного законодавства ..., – аудитор має право не складати документ про висновки, але він зобов\'язаний повідомити про це Національний банк України...\". Хоч даний проект закону у цьому варіанті так і не було прийнято, однак для нашого дослідження цікавим є те, що в ньому віддзеркалилася тенденція часу, моделювання фінансових схем та організаційно-правових рішень, спрямованих на сприяння первинному накопиченню приватних капіталів, у тому числі і протиправним шляхом [7, с. 71–133]. Такого прямого лобіювання подібної позиції в чинному Законі України \"Про банки і банківську діяльність\" від 7.12.2000 вже немає, однак, у структурі аудиторського звіту зовнішнього незалежного аудитора, визначеній у ст.69 зазначеного Закону, перевірка питань дотримання банками законодавства навіть не згадується. Немає також вказівки, що повинен зробити зовнішній аудитор у випадку виявлення правопорушення. Як зазначалося вище, визначення цього питання не має також і в чинному Законі України \"Про аудиторську діяльність\". Аналізуючи подібну ситуацію, ще в 1994 році В.М. Попович зазначав: \"... на практиці часто трапляються випадки, коли представники підприємницьких кіл, різних контрольних організацій фактично приховують виявлені правопорушення, необґрунтовано посилаючись на комерційну таємницю. У той же час згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 9 серпня 1993 року № 611 порушення законодавства не є предметом комерційної таємниці У зв\'язку з цим бачиться, що аудиторська служба при виявленні, у ході перевірок, злочинів зобов\'язана такі матеріали надсилати правоохоронним органам. Більше того, згідно зі ст. 186 Кримінального кодексу України, приховування тяжких та особливо тяжких злочинів, у тому числі і аналогічних злочинів проти державної та колективної власності, карається в кримінальному порядку. Це не суперечить міжнародним правовим нормам. Так, у Рішенні Страсбурзької Конвенції Ради Європи від 28–30 вересня 1992 року з питань боротьби із злочинністю сказано, що комерційна та банківська таємниця не повинна заважати розслідуванню кримінальних справ. Якщо фіноргани підозрюють, що джерелом грошових коштів є злочинна діяльність, вони зобов\'язані негайно повідомляти про свої підозри компетентним органам [8].

Цей документ підписало більше восьмидесяти країн, у тому числі колишній СРСР, правонаступницею якого з питань, що не суперечать законодавству нашої держави, є Україна.

Таким чином, працівники правоохоронних органів у межах своєї компетенції можуть вимагати від аудиторів матеріали про виявлені правопорушення. Щоб уникнути неправильного тлумачення Закону \"Про аудиторську діяльність\" і привести його у відповідність з іншими законодавчими актами щодо цього до ст. 23 \"Обов\'язки аудиторів і аудиторських фірм\" необхідно внести відповідні доповнення [9, 42-43].

Цей підхід набуває особливого значення для України у зв\'язку з продовженням її моніторингу після виключення її з \"чорного списку\" FATF. Для закріплення довіри до України з зазначених питань необхідно формувати та вдосконалювати методики фінансового моніторингу з питань протидії відмиванню (легалізації) коштів та іншого майна, здобутих протиправним шляхом. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України і Національного банку України від 28 серпня 2001 року № 1124 „Про Сорок рекомендацій Групи з розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (FATF)\" рекомендаціями FATF повинні керуватися у своїй діяльності органи виконавчої влади, банківські та інші фінансові установи в Україні [10].

У контексті вищевикладеного певні зрушення з питань подання аудиторських висновків є. Щоправда, аудиторські висновки згідно зі ст.29 Закону України \"Про аудиторську діяльність\" (далі – Закону) подають до податкової інспекції не аудитори, а самі господарюючі суб\'єкти. Таке рішення не є ефективним, оскільки останні прямо зацікавлені у приховуванні вчинених ними правопорушень. Тобто у даній нормі також не йдеться про розв\'язання проблемної ситуації через удосконалення організаційно-правового механізму взаємовідносин \"аудитор-правоохоронний орган\". Розробники зазначеного закону не визначили місце свого органу навіть у випадках, коли аудитор виявив сумнівні фінансові операції чи прямі правопорушення. Більше того, згідно з ч.1 ст.29 досліджуваного Закону, аудиторський висновок подається до відповідної податкової інспекції (ДПІ) протягом дев\'яти місяців року, що настає за звітним, а ч. 2 цієї ж статті встановлює термін подачі висновку в ДПІ не пізніше 10 днів після закінчення сьомого дня аудиторської перевірки [1]. Такі розбіжності у межах однієї норми не організовують, а дезорганізовують контрольну роботу, тому потребують безумовного усунення.