ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Новели в проекті кримінально-процесуального кодексу України

Проектом КПК значно розширено гарантії захисту прав потерпілого, цивільних позивачів, цивільних відповідачів і свідків. Статтями 65, 76, 252 проекту передбачено можливість надання їм правової допомоги. Проектом передбачається можливість відшкодування шкоди, заподіяної злочином, зарахунок спеціального Державного фонду, який повинен формуватися за рахунок грошових стягнень на користь держави з осіб, яких визнано винними у вчиненні злочину.

По інших категоріях справ обвинувачення підтримуватиме, як і зараз, прокурор. Обвинувачений після закінчення досудового слідства має право заявити клопотання про поставлення вироку без проведення судового слідства у кримінальних справах про злочини невеликої і середньої тяжкості.

Статтею 228 проекту передбачено спрощений порядок проведення дізнання у справах, де досудове слідство не є обов\'язковим. Досудове слідство, як визначено в проекті, не є обов\'язковим у справах приватно-публічного характеру, за винятком, коли за певних умов справа порушується і розслідується на загальних підставах, а також за письмовою згодою особи, стосовно якої порушується справа, і потерпілого, якщо він є у справі, коли обставини справи не вимагають здійснення досудового слідства у повному обсязі. Воно може не провадитися і в справах публічного обвинувачення про злочин невеликої та середньої тяжкості та у таких випадках здійснюється скорочене досудове провадження.

Проектом КПК передбачено особливий порядок прийняття судового рішення у випадках, коли обвинувачений після закінченні досудового слідства, а також підсудний у підготовчій частині головного судового розгляду заявляє клопотання про постановлення вироку без проведення судового слідства у кримінальних справах про злочини невеликої та середньої тяжкості. За цією новелою суд вправі постановити вирок без проведення судового слідства та судових дебатів. При цьому він повинен бути впевненим, що обвинувачений або підсудний згоден з пред\'явленими обвинуваченнями і цивільним позовом, усвідомлює характер і наслідки заявленого ним клопотання про постановлення вироку без судового слідства, клопотання ним було заявлено добровільно без примусу та перед тим, як заявити клопотання, ним було здійснено консультації із захисником, а державний обвинувач, потерпілий, цивільний позивач не заперечують проти заявленого клопотання. Якщо судом буде встановлено, що умови, про які вказано вище, не дотримано, суд приймає рішення про продовження розгляду справи у загальному порядку. По цій категорії справ покарання також не може перевищувати 2/3 максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого за цей злочин.

Таке нововведення, на нашу думку, не сприятиме захисту основної конституційної гарантії прав людини, закріпленої в ст. 3 Конституції України і не відповідатиме новим завданням, які стоять перед кримінально-процесуальним законодавством України, та перетворить, таким чином, правосуддя у двояку форму його відправлення – змішану та чисто змагальну (позовно-обвинувальну), вибір якої в кожному конкретному випадку залежить від поміркованості суду. Нововведення, на нашу думку, не узгоджується зі змішаною формою відправлення правосуддя та суперечить системі норм кримінально-процесуального законодавства, бо в цьому випадку правосуддя зводиться до того, що суд у разі відсутності заперечення учасників судового розгляду і визнання вини підсудним мають право визнати недоцільним дослідження доказів щодо фактичних обставин справи та розміру цивільного позову, які не заперечуються, і може зразу ж перейти до постановлення вироку. Тобто при такій нормативно закріпленій формі змагальності все зводиться до того, що у разі визнання підсудним своєї вини у скоєнні інкримінованого йому злочину, коли він та інші учасники не бажають перевірки законності і обґрунтованості притягнення до кримінальної відповідальності, суд на підставі такого визнання виносить обвинувальний вирок. Ця процедура не узгоджується з принципами існуючої в Україні змішаної форми процесу, порушує гарантовані Конституцією України право на захист прав і законних інтересів учасників судового розгляду та гарантії справедливості правосуддя в цілому, а також буде закладено суперечність у самому проекті КПК, частиною 3 статті 47 якого встановлено порядок визнання обвинуваченого винним відповідно до Конституції, а саме: тільки тоді, коли вину буде доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, тобто вину необхідно доводити в законному порядку та встановлювати її обвинувальним вироком суду. У разі визнання вини не потребується її доведення, а це буде грубо порушувати презумпцію невинуватості, бо в ч. 1 ст. 62 Конституції України чітко закріплено положення про те, що особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду [2], а отже, ця норма, на нашу думку, суперечить чинній Конституції України і є неконституційною. За вимогами Конституції України доведення вини є обов\'язковою процедурою перед її встановленням обвинувальним вироком суду. Це положення підтверджується також статтею 11 Загальної декларації прав людини 1948 року[8], статтею 6 Європейської конвенції з прав людини 1950 року (із змінами від 21 вересня 1970 р., 29 грудня 1971 р., 1 січня, 6 листопада 1990 р., 11 травня 1994 р.) [9], статтею 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 року [10]. На думку деяких вітчизняних та зарубіжних авторів, суд при такому підході перетворюється на „штампувальника\" обвинувачень, що висуваються органами досудового слідства і прокуратури [11].

Такий підхід на нашу думку є небезпечним і нагадує той період, коли Вишинський А. – Генеральний прокурор СРСР визнання вини називав „царицею доказів\", що призвело до таких сумнозвісних наслідків, коли сотні тисяч безневинних людей були засудженими, а то й підданими знищенню за такими вироками, згідно з якими визнання вини було покладено в основу його винесення. Хоча й тодішній Кримінально-процесуальний кодекс 1927 року (стаття 296) вимагав від суду не задовольнятися визнанням вини, а провадити судове слідство у повному обсязі, досліджуючи всі докази по справі, обґрунтовувати вирок саме на даних судового слідства та давати оцінку з урахуванням усіх обставин справи в їх сукупності . Вітчизняна практика, в тому числі й наша багаторічна практика як адвоката, не один раз доводила, що обвинувачені та підсудні з різних мотивів можуть визнавати свою вину, будучи не причетними до вчинення злочину, в тому числі і під тиском окремих працівників правоохоронних органів. Окремі автори піддають нищівній критиці спробу підійти до спрощеної процедури винесення вироку за наявності визнання вини підсудним та його згоди на таку процедуру [12]. Ще більшим, на нашу думку, порушенням, буде закріплення в проекті КПК України заборони оскарження вироків по даних категоріях справ, надаючи таку можливість тільки в порядку виняткового провадження, що є ще більш реакційним, ніж у КПК 1927 року (стаття 335), яким допускалося оскарження вироків народних судів. Це ганебне нововведення буде на зразок середньовічної інквізиції, та його можна назвати новим сучасним інквізиційним проявом у кримінальному процесі України, яким закріслюється принцип змагальності для цієї категорії справ в апеляційному та касаційному провадженні. Перегляд вироку по цій категорії справ залежатиме від розсудливості прокурора чи судді, яким це право буде надано проектом КПК, однак де ж братимуться ті докази, що мають бути покладені в основу нововиявлених обставин, якщо фактичні обставини в суді першої інстанції не досліджувалися. За такого підходу випадає основна функція суду – розгляд справи, та втрачають сенс функції обвинувачення і захисту, перестає діяти правило щодо того, що показання обвинуваченого, в тому числі й такі, в яких він визнає себе винним, підлягають перевірці, а визнання обвинуваченим вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі, що є в нині чинному КПК України [6], а також порушуватиметься принцип безпосередності дослідження доказів судом і вимога обґрунтованості вироку, які закріплено в статтях 257, 334 нині чинного КПК України. Деякі дослідники вважають, що має місце захоплення змагальністю на шкоду істині [7].