ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Кримінально-процесуальні аспекти застосування конфіскації майна при розслідуванні злочинів

Реферат на тему:

Кримінально-процесуальні аспекти застосування конфіскації майна при розслідуванні злочинів

Потреба в захисті прав і свобод людини та громадянина – це не примха, а об\'єктивна реальність сьогодення, особливо коли Україна заявила про зближення та поступове приведення законодавства України у відповідність з вимогами законодавства Європейського Союзу. Це, безумовно, стосується і забезпечення надійного захисту власності, прав і свобод громадян при застосуванні до них такого кримінального покарання, як конфіскація.

Дотримання вимог законодавства про конфіскацію майна як органами досудового слідства, так і судами повинно забезпечити своєчасне, справедливе та невідворотне застосування покарання до винних осіб за вчинення тяжких і особливо тяжких корисливих злочинів.

Проведений нами аналіз практики застосування конфіскації майна показує, що питома вага виконаних вироків у частині конфіскації майна рідко перевищує 20–25 %. За даними Державної виконавчої служби України, у 2005 році фактично було виконано 3 618 виконавчих документів про конфіскацію майна засуджених, або 24,4 % тих, що підлягали примусовому виконанню [1]. Разом з тим, невиконання вироку в частині конфіскації майна є невиконання покарання в цілому, а, як відомо, непокарання тільки сприяє зростанню рівня злочинності.

Такий стан застосування конфіскації майна є наслідком недосконалості чинного кримінального законодавства. Крім того, варто відзначити непоодинокі випадки недопрацювання органами досудового слідства та дізнання щодо забезпечення застосування конфіскації майна. Тому дослідження проблем ефективності застосування конфіскації майна є надзвичайно актуальним.

Проблеми сутності, підстави і мета застосування конфіскації майна були об\'єктом наукового аналізу в працях російських учених А. Бриліантова, В. Веселової, І. Гальперіна, В. Дуюнова, А. Зубкова, А. Степаніщева, В. Спасовича, А. Цветиновича, а також вітчизняних учених: Н. Бабича, М. Бажанова, Ю. Бауліна, В. Борисова, Н. Гуторової, М. Коржанського та інших.

Необхідно зазначити, що найчастіше проблеми застосування конфіскації майна аналізувалися лише в межах дослідження проблем ефективності кримінального покарання в цілому і зовсім недостатньо досліджувалися її ефективність та процес застосування. Тому увазі читачів пропонується авторське бачення шляхів удосконалення процесу застосування конфіскації майна.

Термін „конфіскація\" латинського походження (соnfiscatiо), у дослівному перекладі означає вилучення чого-небудь у скарбницю. Як зазначено в Юридичному словнику-довіднику [2], конфіскація – примусове безоплатне вилучення в державну власність всього або частини майна, що є приватною власністю особи, як санкція за скоєне правопорушення (злочин, адміністративний проступок та ін.). Відповідно до ст. 59 Кримінального кодексу України (далі – КК України) покарання у вигляді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність держави всього або частини майна, яке є особистою власністю засудженого, а також належної йому частини в спільній власності. Конфіскація може звертатися на будь-яке майно особи чи на які-небудь спеціальні предмети. Ця обставина є підставою для виділення „загальної\" і „спеціальної\" конфіскації. При „загальній конфіскації\" законодавець спеціально не визначає, яке саме майно може бути конфісковано. Визначено, що це може бути будь-яке майно особи. Воно може бути вилучене цілком, чи частково, можуть бути вилучені окремі речі за довільним, заздалегідь не визначеним критерієм. Разом з тим, законодавець встановлює перелік майна, яке не підлягає конфіскації. Але цей перелік визначає лише те майно, яке не можна конфісковувати, а не те, що можна (додаток до КК України).

При „спеціальній конфіскації\" – навпаки. Коло предметів, на які вона може бути звернута, точно визначене. Як правило, це знаряддя і засоби здійснення правопорушення, і майно, отримане протиправним шляхом. До такого майна також відносяться грошові кошти, валютні цінності та інші речі.

Загальна конфіскація, що найбільше обмежує права власності, застосовується як санкція за вчинення злочину – найбільш суспільно небезпечного правопорушення. І як будь-яке покарання, конфіскація являє собою міру державного примусу, яка застосовується у визначених законом цілях. У всіх інших випадках законодавець передбачає лише „спеціальну конфіскацію\". Так, ст. 29 Кодексу України про адміністративні правопорушення передбачає як адміністративне стягнення конфіскацію: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об\'єктом адміністративного правопорушення. Митний кодекс України також передбачає з-поміж стягнень, що накладаються за порушення митних правил, конфіскацію предметів і транспортних засобів, що є безпосередніми об\'єктами порушення митних правил.

З найдавніших часів і до сьогодення ставлення до застосування конфіскації майна як заходу кримінально-правового впливу на осіб, які вчинили правопорушення, є неоднозначним. Широке використання конфіскації в політичних і фіскальних цілях призвело до того, що вона стала вважатися одним із проявів феодальної сваволі. Такий захід кримінально-правового впливу засудили Беккаріа, Монтеск\'є, Руссо, Морелі, Вольтер, Дідро. Квінтесенцію цих поглядів можна проілюструвати наступними висловлюваннями.

Монтеск\'є відзначав що, будь-яке покарання, не продиктоване крайньою необхідністю, є актом насильства [3].

А. Кистяківський стверджував: „Конфіскація ніколи не була викликана загальнодержавними інтересами і завжди підтримувалася жадібністю і бажанням захоплення чужого майна. У різні часи донощики в Римі, царедворці та фаворити самодержців, а не держава, як єдине, були спадкоємцями конфіскованих маєтків. Таким чином, це покарання завжди існувало і підтримувалося швидше несхвальними бажаннями небагатьох, ніж загальнонародними інтересами всіх. Для того, хто страчений смертю, чи засуджений на довічне позбавлення волі, конфіскація нічого не може добавити\"[4].

Конфіскація, призначувана для збагачення державної скарбниці (чи така, яка має деяку фіскальну обумовленість), є, за словами І. Фойницького, мірою, не сумісною з гідністю держави [5].

Крім того, за скасування конфіскації майна, як такого, що порушує принцип справедливості, оскільки зачіпає майнові інтереси не тільки засудженого, але й членів родини і може бути спрямована на майно, здобуте законним шляхом, висловлювалися вчені-криміналісти М. Неклюдов, М. Сергієвський, В. Спасович, М. Таганцев, О. Цветінович та ін.

Найбільш точно ці погляди відобразив В. Спасович: „Якщо злочинець засуджений до страти чи до каторжних робіт безстроково (на невизначений термін), то додана до його покарання конфіскація йому зовсім байдужа, але його дружина і діти підуть світом жебракувати; їхнім майном збагатилася держава, що має матеріальну вигоду з їх нещастя. Якщо вони приховають чи сховають що-небудь з майна, яке підлягає конфіскації, то держава повинна буде покарати їх за цю дію, досить виправдану в їх безвихідному становищі, що навряд таке діяння справедливо вважати кримінально злочинним. Якщо особа, до якої застосовується конфіскація, залишається в живих і на волі, то це протистоїть правилам нинішньої політики; позбавлений засобів існування, збіднілий і голодний, він може легко стати дуже небезпечним ворогом суспільному порядку\"[6].

Неспроможність цієї міри, „що йде у розріз з основними принципами права власності\" була визнана і Міністерством юстиції Росії у 1871 р. У Карному кодексі Росії 1903 р. конфіскація майна передбачена не була, і з введенням у 1904 році у дію окремих його частин, утратили силу положення Укладення про покарання 1845 р., що передбачають конфіскацію майна.

Відновлення конфіскації майна відбулося після Жовтневої революції.

Прихильників збереження конфіскації майна менше. В. Дуюнов стверджує, що „певні негативні властивості притаманні будь-якому кримінальному покаранню, тому для її ліквідації аргументів недостатньо\" [7]. На думку В. Козирєвої, „зміст будь-якого покарання саме і полягає у позбавленні або обмеженні законних прав і свобод людини\", тому „конфіскація доцільна лише як факультативний, тобто додатковий вид покарання\"[8].