ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Концепція „раціональної бюрократії” у галузі державного управління

– зняття з посади ґрунтується на рішенні вищих інстанцій.

Відповідно до своєї теорії Макс Вебер висловив думку, що „з утвердженням раціональної бюрократії вирішення поточних управлінських справ перейшло до компетентних і неупереджених виконавців, відповідно до встановлених норм і процедури. Бюрократія визначалася як організація з „пірамідальною структурою влади, яка використовує силу дії універсальних і деперсоніфікованих правил, щоб підтримувати цю структуру, і яка приділяє головну увагу недискреційним аспектам управління\". Основа раціональної бюрократичної організації вбачалася передусім у деперсоніфікованості її функціонування. Водночас виділялися й інші переваги бюрократичної організації: точність, швидкість, стабільність, компетентність, наступність, єдність, чітка субординація, зменшення конфліктів та матеріальних і людських затрат\" [2, с. 138].

На підставі цих висновків було розроблено п\'ять принципів „раціональної бюрократії\" Макса Вебера.

1. Чіткий розподіл праці, що обумовлює появу висококваліфікованих спеціалістів у кожній функціональній сфері.

2. Ієрархія управління, за якої кожний нижчий рівень управління контролюється вищим, і підпорядковується йому.

3. Наявність взаємопов\'язаної системи узагальнених формальних правил і процедур, що забезпечує однорідність виконання співробітниками своїх обов\'язків і координованість різних завдань.

4. Дух формальної знеособленості, з яким офіційні особи виконують свої посадові обов\'язки (рівність перед законом, незалежно від посади і особи).

5. Здійснення найму на роботу відповідно до кваліфікаційних вимог.

М. Вебер розумів, що він вивчає щось нове. Державна адміністрація, як частина виконавчої влади в суспільстві, з\'явилася в Західній Європі близько ХVІ ст., але досягла своєї могутності тільки в ХХ ст. Якщо держава побудована за принципом розподілу влади, то виконавча влада повинна здійснювати політичні рішення, прийняті законодавчою владою. Тоді бюрократія займає владне положення і має певні характеристики:

– підвищена соціальна оцінка службовця, захищеного адміністративними та карними нормами;

– побудова рангової ієрархії на принципах „призначення\";

– довічний статус службовця;

– регулярна грошова винагорода відповідно до рангу;

– кар\'єрний принцип переміщення в ранговій ієрархії.

Владне положення бюрократії ґрунтується також на володінні технікою управління, зміст якої має два основні аспекти. По-перше, це спеціальні знання, отримані професійними державними службовцями в результаті підготовки у відповідних галузях адміністративно-державного управління. По-друге, важливе значення має знання правил бюрократичного процесу в самих відомствах, тому що внаслідок зростання самостійності бюрократія виявляє прагнення поширювати свій вплив далеко за межами власної юрисдикції. Сам М. Вебер вважав ідеальним адміністративно-державне управління, побудоване на твердих бюрократичних принципах: авторитарна влада керівника, який приймає рішення, віддає розпорядження підлеглим і контролює їхнє виконання. Завдання службовців державної адміністрації при цьому полягає тільки в тому, щоб застосовувати управлінські принципи до конкретних ситуацій, для чого і розроблялися певні правила державного адміністрування. Вебер уявляв професійних державних службовців як висококваліфікованих фахівців духовної праці, професійно вимуштруваних підготовкою, з високою становою честю, що гарантує бездоганність. На його думку, без цього виникла б фатальна небезпека дивовижної корупції і низького міщанства, що поставило б під загрозу суто технічну ефективність державного апарату [5, с. 28].

Оскільки державні службовці як представники бюрократичної системи не мають тих стимулів, за яких їхня оплата праці була б тісно пов\'язана з кінцевим результатом роботи, то вони прагнуть максимізувати масштаби своєї установи. „Бюрократ конкурує з іншими чиновниками за одержання фондів. У цьому випадку ринкова конкуренція заміщується бюрократичною\" [3, с. 271]. Виникає таке поняття як „бюрократизм\". Це поняття частково збігається з поняттям „бюрократія\", але не є тотожне з ним. За своєю суттю бюрократизм означає хворобу системи управління, панування канцелярії, формалістики, домінування букви інструкції, наказу над суттю справи. Бюрократизм є такою формою здійснення влади, за якої відбувається підміна загальної волі суспільства, громадян волею групи осіб, причому не легітимна, а суб\'єктивістська, вільна, часто протизаконна зміна форм і методів ведення справ. За визначенням А. Оболонського, „Бюрократизм – це деструктивний, суспільно небезпечний ефект, що виникає в процесі функціонування бюрократичної організації\". Підміна бюрократії бюрократизмом виникає внаслідок багатьох причин:

– нераціональна побудова державного апарату;

– відсутність або слабке правове регулювання процесів владовідносин і управління;

– низький рівень контролю за дотриманням встановлених процедур;

– недостатня професійна підготовка державних службовців.

У політичній площині бюрократизм означає надмірне розростання і безвідповідальність виконавчої влади. У соціальному аспекті – відчуження влади від народу; в організаційному – підміну змісту роботи формою; в морально-психологічному – деформацію ціннісних орієнтацій у носіїв бюрократичної свідомості.

Бюрократизм живиться прагненням влади. Розростанню бюрократичного апарату не притаманне „іманентне\" самообмеження. Спроби контролювати бюрократичний апарат з метою недопущення бюрократизму ускладнюється корпоративністю як атрибутом бюрократичної організації. Всі, хто входить до складу адміністративних органів, об\'єднуються між собою, але відокремлюються від суспільства. Тому перетворене на самоціль „входження\" у владу, істотно деформує свідомість працівників апарату управління. За висловом лорда Ектона, „усяка влада псує людину, а абсолютна влада – псує абсолютно\" [2, с. 141]. Набуває поширення термін „користолюбний бюрократизм\", в основі якого лежить свідоме прагнення за рахунок ускладнення формальних вимог процедури одержати відповідні дивіденди.

У контексті переходу до ринкових відносин відбулися якісні зміни в характері державного управління. Зменшується вплив владно-примусового характеру управління. Домінуючими стають заходи заохочення, стимулювання, переконання, формування громадської думки і свідомості, почуття відповідальності та обов\'язку.

Проте в умовах незалежної України боротьба з бюрократизмом вимагає посилення демократичних засад суспільного життя. Необхідно розробити комплекс заходів, який би насправді гарантував соціальний захист діяльності державних службовців. „Державний службовець має розглядатися не як приватний власник посади, а найманий працівник, що утримується коштом платників податків з метою задоволення спільних інтересів\" [2, с. 143]. Необхідно встановити жорсткий контроль за результатами і наслідками роботи державної служби. У цьому аспекті потрібно постійно проводити відкритий моніторинг чисельності та структури управлінського апарату, реформувати управлінські процедури для спрощення, прозорості та зрозумілості. При цьому важливими засобами протидії розповсюдженню бюрократизму повинна стати розвинена досконала законодавча база, забезпечення законності, переорієнтація суспільної свідомості державних службовців. Нагальними складовими правового забезпечення державної служби є удосконалення інститутів юридичної відповідальності державних службовців, установлення гарантій їхнього правового становища. Ця проблема вимагає скоординованих, комплексних, узгоджених розробок у галузях державного, адміністративного, трудового, кримінального та фінансового права.

Література:

1. Україна. Закони. Чинне законодавство України: станом на 1 липня 2003 р. / Уклад. Ю.П. Єлісовенко. – К.: Махаон, 2003. – 800 с.

2. Державне управління в Україні: організаційно-правові засади: Навч. посіб. / Н.Р. Нижник, С.Д. Дубенко, В.І. Мельниченко та ін.; За заг. ред. Н.Р. Нижник. – К.: Вид-во УАДУ, 2002. – 164 с.

3. Державне управління: Навч. посіб. / А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Расіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред. А.Ф. Мельник. – К.: Знання-Прес, 2003. – 343 с.

4. Колпаков В.К. Адміністративне право України: Підручник. – К.: Юрінком Інтер, 1999. – 736 с.

5. Новіков Б.В., Сініок Г.Ф., Круш П.В. Основи адміністративного менеджменту: Навч. посіб. – К.: Центр навчальної літератури, 2004. –560 с.

6. Оболенський О.Ю. Державна служба: Навч. посібник. – К.: КНЕУ, 2003. – 344 с.