ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Етапи та проблеми становлення законодавства про судоустрій в Україні

Щодо проблеми віднесення прокуратури до судової влади, то можна навести слова І.Я. Фойницького, який зазначав, що це б зв\'язало її обвинувальну владу [14, с. 21]. Крім того, включення її до судової влади потягнуло б ліквідацію такої прокурорської функції, як нагляд, оскільки суд здійснює правосуддя, тому нагляд не можна доручити судовій владі. У прокуратури залишилися б функції порушення кримінального переслідування і підтримання державного обвинувачення. Але прихильниками віднесення прокуратури до судової влади не враховувалося, що на заході, де існує така роль прокуратури, функції нагляду за додержанням законності здійснюється через інститут омбудсмена, який на розглядуваний нами період в Україні ще не був відомий. Тому, якби законодавець погодився з твердженням, що прокуратура – це частина судової системи, то відповідно виключався б нагляд її за додержанням законності судами. Але це не значить, що всі судові помилки виправлялись би вищими судовими інстанціями. Про це свідчили наявні тоді чисельні протести прокурорів на вироки, рішення та постанови судів [1, с. 41]. Хоча цей факт можна пояснити наявною тоді процедурою перегляду судових рішень, який здійснювався шляхом подання прокурором протесту. Крім того, якщо судове рішення вступило в силу, то суб\'єктом ініціювання перегляду рішення міг бути також прокурор. При тому на цій стадії сторони у справі не мали такого права. На нашу думку, саме це призводить до значної кількості протестів прокурорів.

З наведеного випливає, що в українській юридичній літературі почала формуватися ідея визначення незалежного місця прокуратури у системі державної влади. Остаточно таке місце прокуратури буде закріплене лише в Конституції України 1996 року. Хоча навіть після цього були спроби віднести її до державного управління, зокрема, це планувалося зробити в проекті нової Концепції судово-правової реформи [11, с. 78]. Потрібно наголосити, що прийнятий ЗУ „Про прокуратуру\" від 5 листопада 1991 року, хоч і визначив єдину централізовану систему прокурорських органів України, багато в чому копіював акти колишнього Радянського Союзу, які регламентували діяльність прокуратури. У ряді випадків повноваження прокурора були звужені. Це стосувалося, наприклад, захисту прав особи, здійснення вищого нагляду за додержанням законів у діяльності господарюючих суб\'єктів, виконання судових рішень та ін. Необхідно зазначити, що в даний період спостерігаються тенденції до впровадження європейського досвіду щодо місця та ролі прокуратури на законодавчому рівні. В юридичній літературі висловлювались думки про передчасність такої зміни ролі прокуратури [16, с.12]. Дана позиція мотивувалася не спроможністю громадян самостійно здійснювати захист своїх прав.

Другий етап реформи характеризується прийняттям Конституції України і закріпленням у ній основоположних засад здійснення правосуддя в Україні. Даний правовий акт має надзвичайну цінність щодо становлення та розвитку правосуддя. На основі нього в майбутні роки буде здійснюватися реформування всього законодавства про судоустрій, процесуального законодавства, правового регулювання статусу правоохоронних органів.

Зазначимо, що на цьому етапі відбулося реальне утворення і початок функціонування Конституційного Суду України, який був створений на підставі ст. 124, 147 та 148 Конституції України та ЗУ „Про Конституційний Суд України\" в редакції від 16 жовтня 1996 року [5]. Основною проблемою при його утворенні стало те, що повний склад суду не був відразу сформований, два судді від Верховної Ради України були призначенні лише на наступний рік. Це негативно впливало на здійснення конституційного правосуддя, але, незважаючи на це, суд виконував значну роботу.

Крім того, на даному етапі спостерігається початок реформування стадії виконання судового рішення. Зазначимо, що започаткована тенденція виділення виконавчої стадії від повноважень судової влади до виконавчої влади продовжилася. Вона дістала втілення у створенні Департаменту державної виконавчої служби у складі Міністерства юстиції України. Автор доходить до висновку, законодавче врегулювання питання діяльності Державної виконавчої служби та порядку здійснення виконавчого провадження не вирішило всіх проблем у сфері виконання судового рішення. Зокрема, можна навести основні з них: перше, за виконавцями було закріплено виконання не тільки судових рішень, але й рішень інших органів державної влади, що впливало на ефективність виконання судових рішень; 2) виникла проблема низької кваліфікації більшості працівників Державної виконавчої служби; 3) виникли суперечності у визначенні суто процесуальних питань виконавчого провадження; 4) залишалися не вирішеними питання матеріально-технічного забезпечення виконавчої служби, а також було накладено мораторій на виплату матеріальної винагороди для державних виконавців із суми, стягнутого ними боргу з відповідача.

На третьому етапі було здійснено „малу\" судову реформу та прийнято новий Закон „Про судоустрій України\" від 7 лютого 2002 року [8].

Сутність „малої\" судової реформи полягала в прийняті пакета законодавчих актів про внесення змін і доповнень до дванадцяти чинних законів, які регулювали діяльність судів і правоохоронних органів та визначали їх повноваження.

Автором з\'ясовано об\'єктивні причини проведення „малої\" судової реформи. Вони полягали в наступному: закінчувалась дія перехідних положень Конституції України, якими було відстрочено необхідність втілення конституційних засад правосуддя на п\'ять років; за ходом приведення законодавства України у відповідність із визначеними у Конституції положеннями слідкували ряд міжнародних організацій.

Під час здійснення „малої\" судової реформи хоч і було внесено кардинальні зміни в правове регулювання судово-правової системи, але дані закони були прийняті поспіхом і потребували певної уніфікації в одному нормативно-правовому акті.

Дана необхідність була реалізована після прийняття нового Закону „Про судоустрій України\" 7 лютого 2002 року. У цьому нормативно-правовому акті було об\'єднано ряд законодавчих актів, які врегульовували організацію і діяльність судів. Зокрема, це попередній ЗУ „Про судоустрій України\", „Про господарські суди\", „Про кваліфікаційні комісії, кваліфікаційну атестацію і дисциплінарну відповідальність суддів судів України\", „Про органи суддівського самоврядування\" [3; 6; 9].

Хоч вказаний закон став одним із найбільших досягнень у реалізації судово-правової реформи, в ньому було реалізовано ряд завдань, які ставилися під час здійснення реформи. Але на даному етапі всерівно не було вирішено всіх проблем організації і діяльності правосуддя в Україні.

Таким чином, можна зробити такі висновки.

Проаналізувавши проведення реформи на першому етапі, 1991–1996 рр., можна визначити питання, які не були вирішені:

1) практично залишилися не вирішеними питання щодо підвищення ефективності виконання судових рішень, чинне законодавство позбавило судового виконавця реальних владних функцій;

2) в Україні станом на 1994 рік не було концептуального акта про напрями здійснення спеціалізації судів. Концепція судово-правової реформи визначила лише загальні напрями. Це утворення арбітражного та адміністративного суду. Дані положення реалізувалися шляхом утворення окремої ланки – арбітражних судів. Адміністративні суди відносилися до системи судів загальної юрисдикції шляхом запровадження посад адміністративних суддів;