ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Етапи та проблеми становлення законодавства про судоустрій в Україні

Реферат на тему:

Етапи та проблеми становлення законодавства про судоустрій в Україні

Задля забезпечення належного реформування, а також подальшого розвитку судової системи України відповідно до міжнародних стандартів здійснення правосуддя цінною виступає потреба теоретичного осмислення здійснення судово-правової реформи в Україні. Таке дослідження є необхідним для вивчення і врахування тих проблем, які виникали під час реформи.

Крім того, при дослідженні багатогранного процесу становлення та функціонування судової системи України за останні роки можна з упевненістю констатувати, що судово-правова реформа України на сьогодні ще далеко не завершена. І одним із визначальних факторів такої ситуації є потреба розвитку наукової думки з цієї проблематики. Це зумовлює необхідність аналітичного осмислення і системного узагальнення теоретичних і практичних питань у цій сфері. На нашу думку, подолання проблем у здійсненні судово-правової реформи можливе у тому випадку, якщо достатньою мірою будуть враховуватися досвід та історія розвитку судочинства.

Дослідженню проблем здійснення судово-правової реформи в Україні присвячено багато праць вітчизняних науковців. До них можна віднести, таких як: Бандурка О., Іоффе М., Михайленко О., Шишкін В., Шумський П. та ін. Але, не зменшуючи цінності цих досліджень, потрібно зазначити, що в них досліджуються окремі аспекти проблеми.

Метою наукової статті є дослідження здійснення судово-правової реформи в Україні в розрізі становлення ефективного правосуддя, яке відповідає міжнародним стандартам захисту прав та інтересів людини та громадянина.

Основні цілі роботи зводяться до таких:

1) визначити етапи здійснення реформи судово-правової системи України;

2) охарактеризувати особливості проведення перших змін до законодавства відповідно до засад, визначених Концепцією судово-правової реформи;

3) розглянути закономірності системних нормативно-правових перетворень на першому етапі реформи (1991–1996 рр.);

4) з\'ясувати закономірності проведення судово-правової реформи після прийняття Конституції України 1996 року;

5) визначити правові проблеми, які не були вирішені в ході проведення „малої\" судової реформи;

6) розкрити зміст реформ здійснених після прийняття нового Закону „Про судоустрій України\" від 7 лютого 2002 року.

Процес здійснення в Україні судово-правової реформи можна розмежувати на такі етапи. Перший етап реформи розпочався після прийняття постанови Верховної Ради України „Про Концепцію судово-правової реформи в Україні\" 28 квітня 1992 року та тривав до прийняття Конституції України 28 червня 1996 року. Другий припадає на період між 28 червням 1996 року та до прийняття Верховною Радою України пакета змін до нормативно-правових актів 21 червня 2001 року, яке дістало назву „малої\" судової реформи. Третій етап розпочався від моменту проведення „малої\" судової реформи та триває по сьогодні.

Аналіз здійснення судово-правової реформи на різних історичних етапах її проведення дозволяє визначити певні її закономірності.

Особливості реформи на першому етапі полягали в наступному:

1) Україна спромоглася визначити концептуальні напрями розбудови судової влади. Це знайшло своє відображення у прийнятті Верховною Радою України 28 квітня 1992 року Концепції судово-правової реформи в Україні [12]. Концепція судово-правової реформи визначила загальні напрями перебудови. До цих напрямів відносились, зокрема, такі.

Перший – реформування судової системи та вдосконалення форм судочинства шляхом створення нового законодавства з урахуванням положень, визначених Концепцією. Передбачалися такі ланки судової системи: Конституційний суд та суди загальної юрисдикції, до яких відносилися загальний та арбітражний як спеціалізований суд. Щодо загальних судів, то їхня функція за Концепцією не змінювалася. Дана судова ланка мала завдання забезпечувати захист прав і свобод громадян шляхом розгляду цивільних, кримінальних та адміністративних справ [15, с. 4]. Щодо Верховного Суду, то він є вищою судовою інстанцією в системі загальних судів, який переглядатиме справи в апеляційному та касаційному порядку. Адміністративна ланка судочинства, хоч і передбачалася, але фактично мала належати до ланки судів загальної юрисдикції [15, с. 4].

Другий – реформа правоохоронних органів. Трансформація системи судових органів у реальну судову владу неможлива, якщо не змінити сутність усіх елементів юстиції, у тому числі порядку організації та діяльності правоохоронних органів [13, с. 7]. Автори Концепції вдало звернули увагу на неможливість реформування судової системи, не здійснюючи перебудови всіх, пов\'язаних із ним правових секторів держави. До таких органів необхідно відносити прокуратуру, досудове слідство, органи юстиції, адвокатуру, а також нотаріат.

Третій – реформу процесуального законодавства. Чинне на той час законодавство, яке регулювало діяльність правоохоронних органів, переживало глибоку кризу, яка була викликана негативними факторами командно-адміністративної системи [15, с. 9]. Прийняті на початку 60-х років Кримінально-процесуальний та Цивільний процесуальний кодекси були розроблені відповідно до пануючої на той час доктриною влади [13, с. 7], яка суперечить обраному Концепцією курсу на побудову демократичного громадянського суспільства;

2) протягом 2 років Верховна Рада України прийняла законодавчі акти про внесення змін до ЗУ „Про судоустрій\", прийнято закони про статус суддів, Конституційний Суд України, арбітражний суд, кваліфікаційні комісії суддів, адвокатуру, нотаріат, внесено деякі зміни до процесуальних кодексів, спрямовані на забезпечення підозрюваному і обвинуваченому права на захист [7; 4; 3; 2 ];

3) законодавчо визначалися демократичні принципи здійснення правосуддя;

4) хоч реформою і не було визначено концептуальної ролі прокуратури, все ж таки було скасовано функцію прокурорського нагляду в суді за законністю судових рішень. Причиною невизначеності позиції з питання місця прокуратури в системі державної влади була неоднозначність у формулюванні завдань прокуратури, яке велося і серед науковців, і серед народних депутатів, та й працівників прокуратури. Одні твердили, що прокуратуру слід віднести до судової влади, інші – до виконавчої, тобто до структури Міністерства юстиції, а окремі фахівці вважали, що вона повинна належати до структури законодавчої влади. Позитивним у відмежуванні прокуратури від будь-якої гілки влади є гарантія забезпечення однієї з найбільш основних функцій прокуратури – кримінального переслідування осіб, які вчинили злочин. Підпорядкування прокуратури законодавчій владі призвело б до надмірної політизації даного органу і втягнення в розправи у політичній боротьбі внутрі парламенту. Також небезпечним є підпорядкування прокуратури виконавчій владі. Це б перетворило її на покірного слугу адміністрації [14, с. 21]. Цікавою є думка Л. Шумського щодо включення прокуратури до виконавчої влади. Він вважав, що виконавча влада не потребує включення прокуратури до її структури, оскільки їй завжди надавалася можливість для здійснення контролю за виконанням законів учасниками суспільних відносин [16, с. 12]. М. Іоффе вважав, що при визначені місця прокуратури в системі органів влади, зокрема, про можливість підпорядкування її Міністерству юстиції, слід з\'ясувати, чи є для цього наукові засади і практичні підстави [10, с. 27]. Віднесення прокуратури до виконавчої влади суперечило б принципам незалежності прокурорів і підпорядкування їх тільки закону, оскільки прокурор мав би виконувати розпорядження органів і керівників усіх ланок цієї влади [1, с. 41].