ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → До питання про конституційно-правові засади видання та виконання розпорядження чи наказу

У Петровському Воїнському Артикулі від 26 квітня 1715 р. було зазначено (артикул № 53), що якщо офіцер своїм підлеглим віддасть наказ, який не стосується інтересів служби та \"службе солдатской непристойно\", то підлеглий не повинен виконувати його, а повинен доповісти про це військовому суду, який вирішуватиме питання про покарання такого офіцера. У тлумаченні до цього артикулу зазначалося, що виконання наказу не є обов\'язковим, якщо його віддано не в інтересах військової служби та задля користі держави та царя.

За часів Російської імперії поліцейські не мали права оцінювати законність чи незаконність наказів, розпоряджень, які видавалися керівними органами, а повинні були виконувати їх.

Військовий карний статут 1869 р. у ст. 69 так визначав правомірність виконання наказу: \"Вчинок не вважається злочинним, коли його заподіяно виконуючи закон або виконуючи наказ начальника, якщо наказ був виданий по службі або вважався за такий підлеглим і коли підлеглий не був свідомий у злочинності дії, яку йому було наказано вчинити.\"

Питаннями вивчення різних аспектів виконання наказу підлеглими займалося багато вчених, у зв\'язку з цим розроблено багато теорій. Серед них необхідно акцентувати увагу на наукові погляди про юридичну природу виконання наказу М.С. Таганцева, який першим серед російських дореволюційних вчених-юристів узагальнив вчення про виконання наказу закордонних і вітчизняних науковців та сформулював основні вимоги щодо правомірності наказів, межі відповідальності підлеглих за виконання злочинних наказів.

Таганцев критикував представників юридичної науки, які ототожнювали виконавця наказу (в даному випадку солдата) з машиною, яка повинна бездумно підкорятися начальникові та виконувати будь-які його вимоги (накази, розпорядження). На їх думку, відповідальність солдат за виконання злочинних наказів призвела б до міркувань їх виконавця щодо законності чи незаконності цих вимог, що кінець-кінцем, призвело б до руйнування військової дисципліни. Таганцев вніс пропозиції щодо випадків, коли виконавець повинен був нести відповідальність за виконання явно злочинного наказу та висував критерії оцінки правомірності наказу. Серед таких критеріїв були наступні: видання наказу компетентною особою, в межах своїх обов\'язків, видання наказу в передбаченій законом формі.

Також російськими дореволюційними вченими було підкреслено, що кожна держава, в якій є розмежування влади і в якій владні органи мають право видавати власні розпорядження, повинна вживати заходів для того, щоб забезпечити обов\'язкову силу закону у випадку зіткнення його з розпорядчими актами.

Під наказом розумілося обов\'язкова для виконання вимога начальника, звернена до підлеглого. Наказ повинен був виходити від начальника, повинен бути вимогою до підлеглого та містити в собі вимоги, обов\'язкові для виконання. При цьому наказ необхідно віддавати щодо служби, не суперечити законові, протизаконний наказ не є обов\'язковим для виконання, наказ старшого начальника має більшу силу щодо наказу нижчого начальника.

Теоретики військового права Союзу РСР, спираючись на перші статути (Дисциплінарний статут Робітничо-Селянської Червоної Армії 1919 р. та Тимчасовий дисциплінарний статут Червоної Армії 1925 р.), визначали, що основним та первісним обов\'язком військовослужбовця є швидке, розумне та точне виконання наказу, який одержано від начальників. До самого ж наказу були такі вимоги: він не повинен бути явно злочинним, виданий компетентною особою, задля користі служби або для виконання закону. Виконуватися повинні були тільки накази, які не вимагали скоїти щось протизаконне як з погляду державних законів, так і інтересів та вимог військової служби.

У першому Дисциплінарному статуті Робітничо-Селянської міліції в п. 17 було закріплено, що підлеглий не повинен виконувати наказ, який приписує йому скоїти злочинне діяння. У випадку отримання такого наказу підлеглий не повинен був виконувати його, а терміново доповісти про це вищому начальникові або комісару, або органам Державного Політичного Управління, або органам прокурорського нагляду, а у випадку відсутності можливості звернутися до вище вказаних осіб та органів – звернутися до одного з членів найближчого виконавчого комітету Ради робітничих та селянських депутатів. При цьому передбачалася відповідальність як для особи, яка видала злочинний наказ, так і для виконавця його.

Згодом положення, які надавали можливості відмовитися від виконання злочинних наказів (розпоряджень) були вилучені з нормативної бази Союзу РСР та союзних республік, яка регламентувала організацію служби та дисципліну в озброєних органах державної влади.

Після Акта проголошення незалежності в Україні постало питання про створення власної нормативної бази, а прийняттям нової Конституції України, як було зазначено вище, питання виконання розпорядження чи наказу, а також можливості уникнення від виконання злочинних (протиправних) розпорядчих актів були закріплені на рівні Основного Закону держави. Сьогодні є нагальна потреба привести відповідно до Конституції цілу низку нормативно-правових актів нашої держави.

Прикладом того, що до цього питання необхідно було у наш час підходити виважено, може служити Тимчасовий Статут внутрішньої служби Збройних Сил України, який був затверджений Указом Президента України від 7 жовтня 1993 р. № 431/93 де у п.11 зазначалось, що \"начальник має право віддавати підлеглому накази й перевіряти їх виконання. Підлеглий зобов\'язаний беззастережно виконувати накази начальника й ставитися до нього з повагою. Виконавши наказ, підлеглий може подати скаргу, якщо стосовно нього було вчинено неправомірні дії.\" У п. 18 записано: \"Військовослужбовець, отримавши наказ, зобов\'язаний неухильно виконати його.\" Таким чином, згідно з Тимчасовим статутом, військовослужбовець повинен був виконувати будь-який наказ, навіть злочинний, навіть той наказ, який міг бути спрямований проти самої особи виконавця. І тільки після виконання наказу можна було його оскаржити.

У прийнятому у 1999 р. новому Дисциплінарному статуті Збройних Сил України вже враховано положення чинної Конституції України. Так, у ньому визначено, що військова дисципліна зобов\'язує кожного військовослужбовця не тільки виконувати накази командирів та військових статутів, а й додержуватися Основного Закону держави та інших законів України. На відміну від попереднього Тимчасового статуту, в прийнятому Дисциплінарному статуті Збройних Сил України у п. 6 закріплено положення про те, що обов\'язок підлеглих виконувати накази та розпорядження, крім явно злочинних. Передбачено, що особа, яка віддала наказ, відповідає за нього. На наш погляд, доцільніше було б також передбачити в цьому статуті, що військовослужбовці також відповідають за виконання явно злочинних наказів, як це передбачено у Конституції України.