ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Деякі аспекти правового регулювання лізингової діяльності в Україні

Реферат на тему:

Деякі аспекти правового регулювання лізингової діяльності в Україні

Діяльність лізингових організацій в Україні – це специфічна, доповнююча форма перспективного фінансування капіталовкладень, альтернативного банківського кредитування, яка передбачає використання своїх власних фінансових ресурсів. Лізинг дає можливість суб\'єктам господарювання одержувати необхідні машини і обладнання без значних одноразових витрат, а також не мати проблем зі старінням засобів виробництва.

Лізинг є різновидом оренди або так званої посередницької оренди, що забезпечує інвестиції засобами виробництва за посередництва лізингової фірми [10].

Вперше про лізинг згадується у \"Законах Хамурапі\" близько 1800 р. до н.е.

Пов\'язані з лізингом дії знайшли своє відображення в Інституціях Юстиніана, проте особливого розвитку лізинг набув під час промислових революцій. Найбільш поширеним явищем лізинг став у США, „батьком\" якого вважається Генрі Шонфенльд.

Сучасний лізинг бере свій початок у практиці північноамериканських промислових корпорацій і банків початку ХХ сторіччя. Особливо сприяло зростанню лізингового бізнесу прийняття урядом США низки законодавчих актів, які підвищили зацікавленість американських бізнесменів у великому переліку лізингових операцій.

Економісти розвинених держав оптимістично оцінюють перспективи подальшого розвитку лізингу. Так, західноєвропейські виробники пересвідчилися, що оренда стимулює виробництво, тобто стимулює користувача працювати інтенсивно й якісно. Такі держави, як Франція, Великобританія, ФРН, є лідерами європейського лізингового руху.

Певні напрацювання щодо лізингу є і в нашій державі. 10 січня 1998 року набрав чинності прийнятий 16 грудня 1997 року Верховною Радою України Закон України \"Про лізинг\" № 723/97-ВР (далі – Закон № 723) [3]. Цим Законом здійснено „прорив\" у правовому регулюванні лізингу в нашій країні, створено правові умови його розвитку. Але, на жаль, нормативні акти неоднозначно визначають поняття \"лізинг\", що, у свою чергу, негативно впливає на розвиток лізингових відносин в Україні.

Так, Закон № 723 застосовує винятково поняття „лізинг\", у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 14 \"Оренда\" (далі – П(С)БО 14), затвердженому наказом Міністерства фінансів України від 28.07.2000 р. № 181 (далі – Наказ № 181) [7], вживається тільки таке поняття, як \"оренда\", а в Законі України \"Про оподаткування прибутку підприємств\" у редакції від 22.05.1997 р. № 283/97-ВР (далі – Закон про податок на прибуток) [4] обидва терміни вживаються як ідентичні. Внаслідок цього створюється таке враження, що в міжнародній практиці існують дві різні операції – оренда і лізинг, оподаткування яких ідентичне. Насправді це не так, і тому, характеризуючи операцію з надання деякого активу в тимчасове користування, повинно йтися саме про оренду. Дійсно, чинним законодавством введено деяку специфічну операцію, названу \"лізингом\". Виникла ситуація, коли англомовний термін \"lease\", сутність якого на Заході полягає в ідентифікації орендних відносин взагалі, в Україні нібито поділяється на два види.

Методологічні принципи формування в бухгалтерському обліку інформації про оренду необоротних активів та її розкриття у фінансовій звітності викладені в П(С)БО 14.

П(С)БО 14 є обов\'язковим для застосування юридичними особами. Виняток становлять бюджетні установи: для них передбачено особливий порядок відображення подібних операцій.

У свою чергу, норми П(С)БО 14 поширюються на:

1) орендні угоди, пов\'язані з розвідкою і використанням природних ресурсів (за винятком оренди земельних ділянок);

2) угоди щодо використання авторських і суміжних прав автора;

3) угоди щодо оренди цілісних майнових комплексів (облік таких операцій регулюється Порядком відображення в бухгалтерському обліку і звітності операцій, пов\'язаних з приватизацією та орендою державних підприємств, затвердженим наказом Міністерства фінансів України від 16.12.1993 р. № 109) [9].

Уперше лізинг згадано в п. 9 ч. ст. 1. Закону України \"Про банки і банківську діяльність\"[2], відповідно до якого банкам дозволяється здійснювати \"придбання за власні кошти засобів виробництва для передачі їх в оренду (лізинг)\". Оскільки головним завданням банку як лізингодавця є фінансування угоди, то в Положенні Національного банку України про кредитування [8] лізинг розглядається як форма майнового кредиту.

У першій редакції Закону України \"Про оподаткування прибутку підприємств\" та в Правилах застосування Закону України \"Про оподаткування прибутку підприємств\" лізинг неправомірно розглядався як тотожна оренді, але менш важлива, порівняно з нею, господарська операція. Визначення оренди (лізингу) було недосконалим, і ці недоліки перейшли й до наступної (нині чинної) редакції зазначеного Закону [4].

Лізинг у своїй класичній формі полягає в придбанні лізингодавцем за прямою вказівкою та вибором лізингоодержувача майна у продавця і передачі цього майна лізингоодержувачу в користування на певний строк за умови сплати лізингових платежів. У випадку фінансового лізингу лізингоодержувач має право на викуп об\'єкта лізингу за залишковою вартістю після закінчення строку лізингу.

Лізинг майна регулюється системою договорів, серед яких є договір купівлі-продажу лізингового майна між продавцем і лізингодавцем та договір власне лізингу між лізингодавцем і лізингоодержувачем. Разом з тим застосовуються й тристоронні лізингові угоди.

Необхідно зауважити, що у світі існують два діаметрально протилежних підходи до правового регулювання лізингу. Перший – полягає в тому, що відносини за договором лізингу охоплюється рядом існуючих цивільно-правових інститутів – оренди, купівлі-продажу, доручення, позики, застави та інше. Цей підхід реалізовувався в Україні за відсутності законодавства про лізинг. На це звернено увагу і у новому Цивільному кодексі України. Так, у статті 806 \"Договір лізингу\" зазначається: \"До договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов\'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом\"[1].

Другий підхід базується на визнанні того, що існує особливий інститут лізингу, норми якого не співпадають із нормами інших інститутів цивільного права. Дійсно, лізингоодержувач має більшість прав покупця за договором купівлі-продажу, в якому він не є стороною договору, а роль і функції лізингодавця і лізингоодержувача суттєво відрізняються від ролі і функцій орендодавця і орендаря. Прийняття Закону України \"Про лізинг\" і його зміст свідчать про те, що цю думку поділяє й український законодавець.

Робота над проектом нормативного акта, який регулює відносини лізингу (Указ Президента України, а згодом – Законом України), велася протягом кількох років. З вересня 1996 року у сесійному залі Верховної Ради України почалося обговорення проекту Закону України \"Про лізинг\". Відбулося три читання законопроекту, що призвело до значної зміни первісного тексту закону. З одного боку, була покращена редакція багатьох статей Закону, а з іншого – вилучено статті, які забезпечували економічне стимулювання розвитку лізингу.