ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Детермінанти вчинення ухилень від сплати податків як елемент предмета доказування в кримінальній справі

Реферат на тему:

Детермінанти вчинення ухилень від сплати податків як елемент предмета доказування в кримінальній справі

У кожному конкретному випадку необхідно чітко розрізняти юридичну природу обставин, які сприяли вчиненню злочину, для того, щоб виключити, наприклад, винесення окремого подання щодо їх усунення, коли дані обставини дають підставу для порушення кримінальної справи, і, навпаки, не зробити поспішний висновок про наявність складу злочину в діяннях, які є тільки умовами, що сприяли вчиненню злочину.

Причинам і умовам вчинення злочинів у сфері оподаткування приділялась значна увага в кримінологічному аспекті (Голосніченко Д.П., Гега П.П., Гутник А. Є.), але з процесуального погляду (як елемента предмета доказування), дана проблема висвітлюється вперше.

За наявності злочину виникає можливість з\'ясувати детермінанти його вчинення. Усі явища в житті, всі зміни, процеси обов\'язково виникають в результаті дії певних причин. У світі немає безпричинних явищ. Очевидно, що причини й умови – це однозначне поняття, яке органічно пов\'язане з поняттям злочину. Ст. 64 КПК України в діючій редакції не включає причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, в предмет доказування. Як зазначає В.М. Тертишник, \"... це не випадково. Ст. 23 КПК України досить виправдано говорить про те, що при провадженні розслідування і судового розгляду кримінальної справи орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов\'язані виявляти причини та умови, які сприяли вчиненню злочину\". Предмет доказування будь-якої кримінальної справи включає в себе сукупність передбачених КПК обставин, установлення яких необхідно і для вжиття процесуальних профілактичних заходів. Таким чином, зміст предмета доказування охоплений двома нормами в одній загальній частині КПК України. Питання про місце даної норми в системі процесуального законодавства є важливим не лише з погляду законодавчої техніки, а й практики.

Ми погоджуємось з позицією В.О. Попелюшко, що вимога встановлювати причини та умови, які сприяли вчиненню злочину, поширюється на всі категорії справ – як на ті, що закінчуються винесенням обвинувального вироку, так і ті, що закриваються у різних стадіях процесу з нереабілітуючих підстав .

У юридичній літературі щодо питання про коло та юридичну значимість детермінантів вчинення злочину немає розходжень, хіба що лише відносно того, що це причини й умови вчинення конкретного злочину, що розслідується. Тобто, відповідно до ст.ст. 23, 64, 433 КПК України у кримінальній справі слід виявляти й усувати саме ті причини й умови, які сприяли вчиненню даного конкретного злочину. Якщо ж при провадженні у справі виявляються фактичні дані, які свідчать про наявність обставин, що можуть сприяти вчиненню будь-яких інших правопорушень, не пов\'язаних із розслідуваною справою, то орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні повідомити про ці факти компетентні органи для перевірки й прийняття відповідних заходів.

На думку В.Т. Томіна, на слідчого і суддю взагалі недоцільно покладати обов\'язок виявляти й усувати причини та умови, які сприяли вчиненню злочину. Свою позицію він аргументує таким чином: \"Кримінальний процес спрямований на досягнення конкретної мети – виявлення і покарання особи, яка вчинила злочин; розширюючи предмет доказування у кожній кримінальній справі включенням до нього вказаних причин і умов, ми тим самим розширюємо сферу застосування слідчих і судових дій, які забезпечуються примусовою силою держави й коло осіб, що залучаються до сфери кримінального провадження; економічно недоцільно користуватись процесуальними заходами для досягнення мети, яка може бути досягнута іншим шляхом\". П.Ф. Пашкевич також вважає, що причини й умови, які сприяли вчиненню злочину, не потрібно включати в предмет доказування у справі, оскільки їх не можна ставити в один ряд з обставинами, без яких неможливо вирішити жодну кримінальну справу.

Ф.А. Лопушанський, посилаючись на те, що ст. 23 КПК України не регламентує обставин, які підлягають доказуванню, стверджує, що процесуальна діяльність з встановлення причин й умов, які сприяли вчиненню злочину, також не входить до предмета доказування у справі. В.В. Назаров наголошує на необхідності виявлення обставин, які можуть сприяти вчиненню злочину, але не були використані обвинуваченим. \"Оскільки такі обставини не мають прямого відношення до справи, доцільно використовувати і непроцесуальні форми їх закріплення\", – зазначає автор. Деякі процесуалісти взагалі заперечують юридичну значимість причин й умов, що сприяли вчиненню злочину і відносять виявлення цих обставин на розгляд суду (І.М. Лузгін); інші вважають, що всі обставини, які підлягають доказуванню, мають суто матеріально-правове значення (С.В. Курильов); треті визнають за обставинами, які сприяли вчиненню злочину, винятково кримінально-процесуальне значення (А.А. Хмиров, В.А. Попелюшко, М.М. Михеєнко); на думку четвертих, деякі з них мають поряд з цим ще й кримінально-правовий характер (О.М. Ларін). Оскільки вимога встановлювати причини вчинення злочину й умови, які сприяли цьому, є правовою і розміщена саме в процесуальному законі, то найбільш прийнятним здається твердження щодо винятково кримінально-процесуального характеру обставин, які сприяли вчиненню злочину. Розглядаючи основні ознаки, які має кримінально-процесуальне право, можна зробити висновок, що діяльність із з\'ясування і дослідження обставин, які сприяли вчиненню злочину, є кримінально-процесуальною. Вона має офіційний характер, ґрунтується на фактичних даних і складається з дій та відносин, вказаних у законі.

Метою цієї діяльності є усунення причин злочину та умов, які йому сприяли. У ній використовуються лише засоби, передбачені кримінально-процесуальним законом. Тобто вся відповідна діяльність повинна відбуватись у процесуальній формі. А обов\'язок органів розслідування й суду виявити причини й умови є їх правовим, процесуальним обов\'язком. У правовій літературі є багато спроб визначити сукупність взаємопов\'язаних обставин, які охоплюються поняттям \"причини й умови вчинення злочину\". Вперше це спробував зробити В.І. Курляндський ще в 1957 році. З філософського погляду, причина – це явища, які при певних умовах виключають, обумовлюють інші явища або визначають у них зміни. Наслідком цього є явище, яке породжується або змінюється під впливом відповідних причин. Причина і наслідок діалектично взаємопов\'язані. Однією з їх особливостей є те, що причина, яка за часом виникає раніше, ніж наслідок, може проявляти свою дію лише за наявності конкретних умов. Інша особливість полягає в тому, що зв\'язки, які виникають між причинами й умовами, мають складний характер, оскільки кінцевий результат (наслідок), як правило, викликається не однією, а декількома різними за своєю значимістю причинами при наявності багатьох умов.

Водночас, слід враховувати, що навіть взаємопов\'язані причини й умови мають значення лише стосовно окремого конкретного випадку, так як явища, які виключаються дією різних причин, в інших зв\'язках, за наявності певних умов, самі можуть виступати як причини, які породжують нові наслідки.

Умова сама по собі не викликає наслідок, а лише забезпечує дію проявлення певної причини. Крім цього, при відсутності необхідних умов причина бездіяльності виступає як нереалізована можливість.