ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Вищий навчальний заклад як суб’єкт цивільно-правової відповідальності

Друга думка вбачається більш прийнятною, по-перше, тому що сам законодавець вказує на „інші надходження\" (хоча і конкретизує, які саме), які також поступають у самостійне розпорядження ВНЗ, а, по-друге, недоцільнє обмеження відповідальності вищого навчального закладу лише грошовими коштами, одержаними від надання дозволених законодавством платних послуг.

Для того, щоб не порушувати принципу відшкодування збитків у повному обсязі, зафіксованого в законодавстві (ч. 3 ст. 22 ЦК України), як правило, використовується конструкція обмеженої відповідальності особи у поєднанні із конструкцією субсидіарної відповідальності. Так, щодо установи в цілому, а також освітньої, передбачається, що при недостатності у неї коштів відповідальність за її зобов\'язаннями несе засновник. Застосовуючи дані норми, необхідно враховувати наступне. Субсидіарна відповідальність згідно зі ст. 619 ЦК України настає у тих випадках, коли основний боржник або відмовився задовольнити вимогу кредитора, або кредитор не одержав від нього в розумний строк відповіді на поставлену вимогу. Щодо субсидіарної відповідальності власника установи висунута інша умова – недостатність коштів, що перебувають у розпорядженні ВНЗ (а не тільки їх повна відсутність). При підтвердженні даної умови ВНЗ перестає бути відповідачем, бо покласти на нього майнову відповідальність не можна через особливий правовий режим майна (право оперативного управління). Через це відповідачем стає власник даного майна. У ролі власника-засновника будуть виступати не органи державної влади або місцевого самоврядування (бо в цивільно-правових відносинах вони самі є установами-невласниками), а відповідні публічно-правові утворення – Україна, територіальні громади. Отже, фактично відповідачами за позовами кредиторів державних і комунальних вищих закладів освіти будуть саме ці суб\'єкти.

Що ж стосується майна приватної установи, то воно підкоряється режиму власності і остання визнається власником усього переданого їй та набутого нею майна. Згідно з ч. 1 ст. 325 ЦК України юридичні особи приватного права є суб\'єктами права приватної власності і, за загальним правилом, самостійно відповідають за своїми зобов\'язаннями (ч.1 ст. 96 ЦК України). Але ст. 63 Закону „Про вищу освіту\", яка закріплює правовий режим майна ВНЗ вказує лише на те, що за вищим навчальним закладом закріплюються на правах оперативного управління або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, обладнання. Враховуючи те, що всі юридичні особи приватного права є власниками свого майна, закріплення за ними майна на іншому правовому режимі недоцільно.

На думку деяких науковців, засновник приватної установи є „власником самої установи\" і пропонується залишити субсидіарну відповідальність засновника (солідарну субсидіарну відповідальність засновників) за зобов\'язаннями приватної установи [14, с. 108]. З цим важко погодитися. По-перше, тому що у засновників приватної установи (ВНЗ у тому числі) немає жодних прав на її майно (ні речових, ні корпоративних), як наприклад, у засновника приватного підприємства, який володіє суб\'єктивним корпоративним правом і може у будь-який час продати належні йому права щодо заснованого ним підприємства [15, с. 111]. Законодавцем виключена можливість розподілу прибутку між засновниками приватного вищого навчального закладу, оскільки згідно з ст. 85 ЦК України будь-яке непідприємницьке товариство немає на меті розподіл прибутку між учасниками. Навіть при ліквідації установи (ВНЗ) у засновників відсутня можливість отримати частину її активів. Стаття 7.11.11 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств\" [16] зазначає, що у разі ліквідації неприбуткової організації її активи повинні бути передані іншій неприбутковій організації відповідного виду або зараховані до доходу бюджету. Тому застосування субсидіарної відповідальності засновників вбачається невиправданим. Субсидіарний характер відповідальності установи зручно використовувати лише для публічних освітніх установ, оскільки це дозволяє максимально виключити їх неплатоспроможність, через соціальну необхідність збереження цих організацій. У той же час необхідно враховувати й інтереси кредиторів і дестинаторів (за визначенням Р.Ф. Ієрінга: „дестинатори\" – це ті реальні фізичні особи, які фактично користуються майном створеної юридичної особи та отримують вигоди від її діяльності [17]).

Підсумовуючи викладене, слід підкреслити, що усунення зазначених прогалин і недоробок у законодавстві, що регулює цивільно-правову відповідальність вищих освітніх установ, є дуже актуальним. Потрібно включити до законів „Про освіту\" та „Про вищу освіту\" норму, яка б містила положення про цивільно-правову відповідальність приватних і державних вищих закладів освіти та їх засновників. Необхідно чітко визначити, якими саме коштами та майном відають державні (комунальні) вищі навчальні заклади. Стосовно приватних вищих закладів освіти слід встановити, що засновники не відповідають за зобов\'язаннями створеної ними установи, якщо інше не вказане у її статуті.

Література:

1. Цивільний кодекс України: Закон України вiд 16.01.2003 р. № 435–IV // Офіц. вісн. України. – 2003. – № 11. – Ст. 461.

2. Советское гражданское право: субъекты гражданского права / Под ред. С.Н. Братуся. – М., 1984. – 463 с.

3. Венедиктов А.В. Государственные юридические лица в СССР // Советское государство и право. – 1940. – № 10. – С. 46–49.

4. Про вищу освіту: Закон України від 17 січ. 2002 р. № 2984–ІІІ // Офіц. вісн. України. – 2002. – № 8. – Ст. 327.

5. Про освіту: Закон України від 23 трав. 1991 р. № 1060–ХІІ // Відом. Верх. Ради УРСР. – 1991. – № 34. – Ст. 451.

6. Про власність: Закон України від 7 лют. 1991 р. № 697–ХІІ // Відом. Верх. Ради УРСР. – 1991. – № 20. – Ст. 249.

7. О высшем и послевузовском образовании: Закон Рос. Федерации от 22.08.1996 г. № 125-ФЗ // Сб. законов Рос. Федерации. – 1996. – № 35. – Ст. 4135.

8. Карномазов А.И. Право учреждения на самостоятельное распоряжение имуществом // Юрист. – 2002. – №7. – С. 26–31.

9. Селюков А.Д. Правовые аспекты финансового обеспечения бюджетных учреждений // Право и образование. – 2002. – № 3. – С. 57–76.

10. Гражданское право: Учебник в 2-х томах / Отв ред. проф. Е.А. Суханов. – 2-е изд., перераб. и доп. – М., 1998. – Т. 1. – 816 с.

11. Максимец Л.Г. Образовательное учреждение как субъект гражданского права: Дис....канд. юрид. наук: 12.00.03. – М., 2003. – 159 с.

12. Гражданское право: Учебник / Под ред. А.П. Сергеева, Ю.К. Толстого. – 3-е изд., перераб. и доп. – М.: ПРОСПЕКТ, 1999. – Ч. 1. – 632 с.

13. Єршова И.В. Правовой режим государственного имущества в хозяйственном обороте: теоретические основы и пути совершенствования. – М., 2001. – 375 с.

14. Лещенко Д. Майнова відповідальність установ за власними зобов\'язаннями // Право України. – 2004. – № 11. – С. 106–109.

15. Ісаков М. Деякі проблеми приватних підприємств // Підпр., господ. і право. – 2005. – № 3. – С. 109–112.

16. Про оподаткування прибутку підприємств: Закон України від 28 груд. 1997 р. № 334/94–ВР // Уряд. кур\'єр. – 1997. – № 105–106 (12 черв.).

17. Ihering R. Geist des rumischen Rechts. Bd.III. – Leipzig, 1865.