ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Правознавство. Право. Юриспруденція. Закон → Виникнення та розвиток податкової системи Київської Русі

Дим (двір), дворища були основними об\'єктами оподаткування.

Таким чином, з розвитком Київської Русі і зміцненням її як держави змінювалися і так звані одиниці оподаткування.

Серед них виділялися земля і двір. Одиницями оподаткування виступали рало – плуг та окремі ділянки землі, що оброблялися домохазяїном власними силами.

Широкого розповсюдження в той період отримав такий вид податку, як поплужне. Поплужне – поземельний податок, який сплачували залежні селяни натурою (зерном, медом, воском) у Київській Русі протягом ІХ – першої половини ХІV ст. Одиницею оподаткування був плуг, звідки і назва податку. Поплужне йшло на військові витрати та утримання великокнязівського двору [7, с. 13].

Але поземельна міра не могла застосовуватися скрізь і з часом одиницею оподаткування став виступати двір. Таким чином, під оподаткування попадала не певна кількість землі, а визначена кількість дворів. Це і клалося в основу поділу податних станів: у людей посадських податі вираховувалися через дворове нарахування, а у стану землеробів – на підставі сошного (поземельного) листа. Як наслідок, величина податі встановлювалася на кожний двір або податну особу („тягло\").

Термін „тягло\" має декілька значень: сукупність майна окремої людини, яка обкладалася податками, сукупність суспільних тягот, що накладалися на певну діяльність.

Цей термін походить від виразу „тягнути\", що означало сплачувати податі, відробляти повинності. У подальшому слово „тягло\" отримало більш вузьке значення, як ділянка державної землі, що знаходилася у володінні. Тому всі двори, заклади, що знаходилися на державній або тягловій землі називалися тяглими.

Необхідно зазначити, що до Ярослава Мудрого стягнення податків не мало законодавчого регулювання.

З появою „Руської правди\" князя Ярослава Мудрого було законодавчо закріплено сплату непрямих податків, що були важливим джерелом князівських прибутків, які існували у формі торгових і судових зборів (мита) [3, с. 34].

Торгове мито стягувалося: за перевезення через гірські застави; за перевезення через річку товарів, яке ще носило назву „перевізу\"; за право мати склади, які ще називалися „вітальня\"; за право відкривати ринки – „торгове\".

Бралася спеціальна плата з мір і вагівниць („вісне\" і „помірне\"), за вимір і важення краму, що в ті роки були досить складною справою.

Крім того, існувало сторожове, медове, гостинне мито та мито з соляних промислів. Наприклад, при продажі коня митник клав на нього п\'ятно (тавро), за що знову-таки стягувалося мито, що називалося „п\'ятенка\".

Судове мито накладалося у вигляді штрафів, які носили назви „віра\", „полувіра\", „дика віра\", „продаж\", „урок\", „помічне\", „залізне\".

Наприклад, так звана „віра\" сплачувалася за вбивство.

„Продаж\" – за інші злочини, „урок\" – винагорода, яка сплачувалася потерпілій особі.

Досить оригінальний і характерний „штраф\" являла собою так звана „дика віра\". Під нею розуміється штраф, який платила автономна в своїй самоуправі старовинна українська громада в тих випадках, коли на її землях був знайдений труп забитого, причому сам злочинець не був відомий. Кожна така громада в своїх внутрішніх справах керувалася принципом кругової відповідальності всіх своїх членів, і цей принцип був тією підвалиною, на якій базувався інститут „дикої віри\". Громада як колектив мусила відповідати за всіх своїх членів, за спокій та за лад на своїй території, а через це й нести відповідальність як колектив за такі правопорушення на її території, які заподіяв невідомий злочинець.

„Продаж\" – це був штраф на користь князя, який накладався за різні злочини (крім вбивства) проти здоров\'я людей. За відрубування пальця, наприклад, накладалося 3 гривні продажу на користь князя. За каліцтво стягувалася так звана „полувіра\".

„Помічне\" – це оплать, яку платили за поміч дітським. Поміччю дітських на суді при провадженні справи користувалися іноді сторони. За цю поміч сторона, що нею користувалася, повинна була платити дітському помічне.

Під „залізним\" розумілася оплать, яка бралася з оскарженого, якого позбавляли волі і заковували в „залізо\".

Крім цього судового або зв\'язаного взагалі з веденням суду мита, відомі ще деякі категорії мита:

– „корчмита\" – податок, що брався з власників корчем;

– „гостинна дань\" – пошлина, яка спеціально стягалася з купців за користування місцем для складу краму тощо.

Здавна почали брати різні провінційні правителі ще спеціальне мито за шлюб, так звані „вивідні куниці\".

Серед чисельних повинностей давньоруського населення був так званий „повоз\", що означав державну повинність – поставки гужової тяги, човнів тощо для потреб князя. На населення також накладався обов\'язок направляти мости на переправах через річки тощо. Як міське, так і сільське населення несло повинність з будівництва міст та укріплень [6, с. 47].

Ті, хто звільнявся від сплати податків, повинні були відпрацювати певну кількість днів на будівництві чи відбудові міських.

Вище фінансове урадування зосереджувалося в особі князя, який для стягнення податків призначав так званих данщиків, митників тощо.

Прообразом системи податкової служби того періоду вважалися князь, якому безпосередньо підпорядковувався тіун, посадники і волостителі. Тіунам у свою чергу були підпорядковані так звані ключники і данщики [3, с. 36].

За часів феодальної роздробленості функції зі збору податків знову перейшли до князя, який оточив себе помічниками – намісниками, які допомагали йому збирати податки та мито.

У Київській Русі існувала власна грошова система. У „Руській правді\" згадується цілий ряд грошових одиниць – куни, ногати, різани, векщі (вивериці), гривні (злотом, сріблом).