ReferatFolder.Org.Ua — Папка українських рефератів!


Загрузка...

Головна Журналістика. ЗМІ. Радіо. Преса. Телебачення → Початки барокової асиміляції української публіцистики

Українська православна церква з відновленням митрополичої кафедри в Києві формує власну доктрину, що набуває характер політичної альтернативи з одного боку державній релігії, католицькому прозелітизму, з іншого - месіанській ідеї \"третього Риму\" східних одновірців. З бездіяльного стану \"німої й скривдженої\" вона переходить до цілого комплексу рішучих заходів: сакралізації столиці, її монастирів, священних реліквій, популяризації культу старокиївських подвижників, пропаганди ідеї українського патріархату.

Ідеологи Києво-Печерської лаври, відчувши нагальну потребу в друкованім слові - носії соціальної інформації, заснували потужну друкарню. Архімандрит Єлисей Плетенецький, \"перший сподвижник книжної справи в Києві при його відродженні\" (М.Максимович), \"ценою сребла\" братії викупив у галицьких Балабанів \"пилом припалу\" Стрятинську друкарню, а заразом переманив до печерської обителі вчених земляків - Йова Борецького, майбутнього митрополита, Захарію Копистенського,свого наступника, \"головних тружеників\" Памву Беринду та Тарасія Земку. Київське друкарство на відміну від галицького та волинського не було понівечене замороззю,\" тому й буйно розцвіло воно відразу і ясно засвітило на цілу Україну\" [5].

Передмови до печерських першодруків стали творчою лабораторією опанування бароковим літературним стилем. \"Првейшую жит своих рукоят\" справою печерці згодили видруковати вперше на Україні солідний і розкішний \"Анфологіон\"(\"Книгу піснословленій церковних\"), але її набір затягнувся. Тому вирішили швиденько \"предпослати книгу малу аки предитечу\" шкільний \"Часослов\"(1616). У передмові до первенця київського друку Є. Плетенецький зізнається, що на цей несподіваний крок він \"умолен бив правовірними, яко да исплонится требованіє, єже в училищех в православном граді Кієві, и в прочіих\". Ніби упереджуючи докори зловтішників у неоригінальності, \"яко уже не єдиною, и не от єдиноя Типографіи произиде книга сія\", розвиває думку на побутовому рівні: добрий товар завжди купується на торжищі, речі частого користування завжди користуються попитом; так і молитва є \"діло всегдашнеє\", її ніколи не буває забагато; от і починаємо друкарську справу з молитовника, щоб угодити церквам православним.

Колективна передмова до врешті виданого \"Анфологіона\"(1619) містить цінні факти про те, як постала Печерська друкарня. Вони свідчать, що Плетенецький дійсно купив Стрятинські верстати, які відразу пустив в оборот, що рішення про першу книжку приймалось \"купно с всими, иже о Христі братіями\". Ченці вітали винахід книгодруку як \"божествноє промишленіє, єже вся к спасенію человеческому строящеє\". Рукописне слово мало обмежений інформаційний простір і було недоступне \"многорачительному и люботрудному\", особливо \"ленивому уму\".

У передмові до \"Бесід на 14 послань ап. Павла\" З. Копистенський порівнює внесок \"мужа благих желаній\" Є. Плетенецького з заслугами покійного князя К. Острозького. Проводиться цікава стилістична паралель між сподвижниками на візуальному рівні: обидва дожили до глибокої старості, осяяні розквітлою сивиною мудрості.

В одній із перших проповідей у сані архімандрита \"Хрест Христа Спасителя\"(1632) Петро Могила в посвяті звертається до князя Єремії Вишневецького із закликом триматися старожитної віри, адже його батьки були православними, переконує мандруючого вельможу наслідувати приклад предків, щоб \"и сам при отчистой своей вірі зоставати и подданних в той же државати рачил\". Молодий ігумен відчував, що українці опинилися між двома світами: проєвропейською Польщею і деспотичною Московією. Він намагався мирно поєднати ці два світи і дві культури, був вірний традиційній релігійній догмі, але у вищих формах культури нової доби. Могила не розділяв погляди свого колишнього наставника Йови Борецького, який виступав за приєднання до Москви, а віддавав перевагу автономному розвиткові України в складі Річі Посполитої.

Досить консептивною виглядає передмова до \"Тріоді цвітної\"(1631), яку П. Могила присвятив брату Мойсею, молдовському господарю з побажанням \"не токмо в політичеських упражнятися, но і в духовних обучатися\". У передмові-посвяті подані \"політичні\" поради, далекі від основного тексту церковних служб, перераховані шляхетні риси ідеального державника: брати на службу мужів благих і благочестивих; у суді спершу вину з\'ясувати, а тоді вже вирок оголошувати; жити в мирі з сусідами; за свободу вітчизни мужньо стояти; воювати лише з ворогами, а \"незлобивих\" щадити. У духовних настановах міститься власна програма діяльності ієрарха, яка вщерть наповнена напруженням, динамізмом, пристрастю. Передусім православній вірі поклонятися та її поширювати, викорінювати ідолопоклонство і \"сатанинські умишлєнія\", бути ктитором, будівничим і благодієм церков і шкіл, взірцем благочестя й справедливості.

Людина Бароко сповнена емоцій і контрастів. Авторитарна й авантюристична, розгублена перед неминучістю смерті й тверда в досягненні мети, самозакохана й захоплена ідеями захисту віри та отчизни. У ній поєднується непоєднуване: \"цнота і водночас схильність до сваволі й насильства аж до розбою; ортодоксія і єресь, любов і ненависть\" [6].

Захищаючи права лаври та інших православних церков, Могила творив і діяв по-молодечому сміливо й беззастережно. За оцінкою А. Жобера, він ховав під чернечою рясою козацьку войовничість і деспотичний темперамент молдавського воєводича. Угода з братством охороняла від нападу консервативних міщан і давала надійний захист запорожців. Могила формував озброєні загони з монастирських слуг і силою повертав загарбане уніатами. У протестаціях від потерпілих архімандрит змальовувався розбійником, а в його уста вкладалися неблаговидні тиради: \"кажу вас на ринку повішать, зрайци нецнотливіи\"; \"навежу вас в Горностайполю, - там с вашои крови пси добре наідять\".

Серед українського панства й заможної шляхти лише одиниці свідомо підтримували національну освіту, церкву, ставали меценатами книжників і першодрукарів. Єзуїти, гвардійці Контрреформи, заснували цілу мережу колегій, де виховували молодь у дусі войовничого католицизму. Після Люблінської унії вони посунули на Україну, відкриваючи єзуїтські школи від Львова до Києва. Нагальна проблема освітньої реформи відчувається на всіх щаблях поспільства [7]. Європезація освіти, підняття інтелектуального рівня випускників, вивчення нових мов - такі шкільні проблеми жваво обговорювалися на сторінках багатьох видань.